Люсі Мод Монтгомері - Рілла з Інглсайду

— Джеме, ти чув новини?

— Так. Дудар прийшов. Ура! Я знав, що Англія не полишить Франції напризволяще. Я просив капітана Джозаю підняти прапор, але він каже, що слід зачекати до ранку. Джек розповів, що завтра почнеться набір добровольців.

— Було б чого перейматися, — пирхнула Мері Ванс, глузливо поглядаючи вслід Джемові. Вона сиділа з Міллером Дугласом на пастці для омарів, і то було не тільки вельми неромантично, а ще й геть незручно. Проте Мері й Міллер почувалися невимовно щасливими. Міллер Дуглас був високим, сильним, вайлуватим хлопцем, який уважав, що Мері Ванс нівроку гостра на язик, а білі очі її блимають, мов велетенські небесні зорі. Жодне з них не мало й гадки, нащо це Джемові Блайту закортіло підняти прапор. — Хай би собі воювали, у тій Європі. Нас це не обходить.

Волтер поглянув на неї й завмер у моторошному передчутті.

— Доки закінчиться ця війна, — мовив він, чи то щось вище мовило його вустами, — кожен чоловік, кожна жінка й дитина в Канаді відчують її у своєму житті… ти, Мері, відчуєш її… усім серцем. Ти плакатимеш кривавими слізьми. Дудар прийшов, і в кожному закутку світу лунатиме його нездоланна й жахлива мелодія. Минуть роки, доки вщухне цей танець смерті — роки, Мері. І мільйони сердець розіб’ються упродовж цих років.

— Ти глянь! — озвалася Мері, яка завжди відповідала так тоді, коли не мала чого сказати. Вона не розуміла Волтера, а втім, їй стало тривожно. Він завжди казав такі дивні речі. Той його дурний Дудар… вона вже багато років нічого про нього не чула, і ось він знову з’явився, мовби нізвідки. Хай там як, а Волтерові балачки їй не сподобалися й квит.

— Та чи не перебільшуєш ти, Волтере? — запитав Гарві Крофорд, який підійшов до них саме в цю мить. — Війна не триватиме роками… вона закінчиться за місяць чи два. Англія вмить зітре Німеччину з мапи світу.

— Гадаєш, війна, до якої Німеччина готувалася двадцять років, скінчиться за кілька тижнів? — палко промовив Волтер. — Ні, Гарві, це не дрібна балканська сутичка. Це битва не на життя, а на смерть. Німеччина розпочинає її, щоб перемогти чи померти. А знаєш, що буде, якщо вона переможе? Канада стане її колонією.

— Ну, то ще не скоро вийде, — стенув плечима Гарві. — Спершу їй доведеться здолати британський флот, а коли й так, то є ще ми з Міллером, і ми вже дамо їм чосу, га, Міллере? Хай німці не потикаються до нашої старої любої Канади!

І Гарві, сміючись, побіг сходами вниз до моря.

— Усі ви, хлопці, мелете казна-що, — гидливо буркнула Мері Ванс, а тоді підвелася й потягла Міллера до прибережних скель. Нечасто їм випадала нагода прогулятися вдвох, і Мері не хотіла, щоб Волтерові балачки про дударів, німців та інші дурниці зіпсували такий гарний вечір. Волтер лишився сам на сходах, невидющо озираючи красу Чотирьох Вітрів.

Найкраща частина вечора закінчилася й для Рілли. Відколи Джек Еліот приніс раптові новини, вона відчула, що Кеннет більше не думає про неї. Зненацька їй стало сумно й самотньо. То було навіть гірше, ніж якби він узагалі не помітив її. Невже так у житті завжди: спершу стається щось радісне, потім ти тішишся ним, а воно вислизає геть? Рілла тужила й почувалася значно старшою, відколи того вечора вийшла з дому. Хтозна, можливо, так і було… можливо, і справді вона стала старшою за ці кілька годин. І негоже сміятися з підліткових гризот. Усі вони страхітливі, бо молодь іще не знає, що «й це мине». Рілла зітхнула. Їй хотілося опинитися вдома, у ліжку, і виплакатися в подушку.

— Стомилася? — запитав Кеннет лагідно, проте неуважно… ох, як неуважно! «Йому геть байдуже, втомлена я чи ні», — подумала Рілла.

— Кеннете, — боязко проказала вона, — ти думаєш, ця війна стосується й нас, канадців?

— Чи стосується? Та звісно, вона стосуватиметься тих щасливців, що візьмуть участь у ній. Я не зможу… через цю кляту ногу. Таке лихо!

— Я не розумію, чого ми повинні брати участь у війнах, які веде Англія? — скрикнула Рілла. — Вона й без того здатна битися.

— Річ не в тім. Ми належимо до Британської імперії. Це справа родинної честі. Ми мусимо підтримувати одне одного. Шкода, що війна скінчиться, перш ніж я зможу придатися.

— То якби не хвора нога, ти записався би в добровольці? — недовірливо запитала Рілла.

— Авжеж. Як і тисячі хлопців. Джем напевне запишеться, можу побитися об заклад… Волтер, мабуть, іще не оклигав. І Джеррі Мередіт — неодмінно! А я ще журився, що цього року більше не зможу зіграти у футбола!

Ошелешена Рілла мовчала. Джем… і Джеррі! Нізащо! Тато й пан Мередіт не дозволять цього! Вони ще студенти! Ох, навіщо Джек Еліот приніс ці жахливі новини?

Надійшов Марк Воррен і запросив її до танцю. Рілла погодилася, знаючи, що Кеннетові байдуже, піде вона чи лишиться. Ще годину тому на дюнах він дивився на неї так, мовби крім неї нічого не мало значення. А тепер вона стала ніким. Усі думки його поглинула майбутня Велика Гра на закривавлених полях, ставкою в якій були цілі імперії. Гра, у якій жінки не могли взяти участь. Жінкам, скрушно думала Рілла, доведеться сидіти вдома й ридати. Та це ж дурниця! Кеннет не піде на фронт — він сам це визнав… і Волтер також… на щастя… а Джем і Джеррі, звісно, будуть розважливі. Вона не хвилюватиметься… вона радітиме й танцюватиме. Але, ох, цей Марк Воррен! Який незграба! Плутає всі па! Навіщо хлопці прагнуть танцювати, коли нітрохи не вміють? І коли ступні в них величезні, немов човни? Осьде, він знову штовхнув її! Більше вона ніколи з ним не танцюватиме!

Вона танцювала й з іншими хлопцями, хоч вечірка й утратила весь свій чар, а ноги, стерті сріблястими туфельками, почали немилосердно боліти. Кеннет, здається, пішов… принаймні його ніде не було видно. Ріллина перша вечірка, яка почалася так гарно, виявилася геть невдалою. Голова їй боліла, ноги пекли. Проте найгірше було ще попереду. Разом з кількома друзями з потойбіч затоки Рілла спустилася на кам’янистий берег, де всі вони відпочивали, доки нагорі, у павільйоні, линув танець за танцем. О, як приємно й прохолодно було сидіти біля моря! Усі вони втомилися; Рілла мовчала, доки приятелі жваво гомоніли. Вона зраділа, коли хтось прийшов і сказав, що човни із протилежного боку затоки готові до відплиття. Веселий гурт посунув нагору. У павільйоні ще кружляло в танці кілька пар, та