Віктор Суворов - Оповіді визволителя

А емблеми у нього військ зв’язку. У Києві це може означати Київське вище інженерне радіотехнічне училище — КВІРТУ. Його курсантів у Києві інакше як квіртанутими ніхто й не кличе.

Квіртанутий, здається, починає злитися. Пора, значить, і за роботу.

Отже, починаємо трудовий день в комунізмі. Один лайно насосом качає, інші четверо тягають смердючу рідину до генеральського саду. У напарники мені попався той миршавий курсант-артилерист, найдосвідченіший серед нас. Робота була явно понад його силу. І коли ми тягли навантажені ноші, він весь червонів і кректав — здавалося, ось-ось не витримає. Допомогти йому я нічим не міг, сам тягнув ледь-ледь за свої ручки. Вантажити менше ми не могли, тому що друга пара відразу піднімала шум, а конвойний погрожував доповісти кому слід.

Хлопця, однак, необхідно було підтримати, коли не ділом, то хоч словом. При навантажених ношах це було абсолютно неможливим, а на зворотному шляху — цілком. Та й відходили ми метрів на триста від смердючого люка і від конвойного, так що говорити було можна.

— Чуєш, артилерія, тобі ще скільки сидіти? — Почав я після того, як ми вивалили перші ноші під стару яблуню.

— Все, я вже відсидів, — мляво відповів він, — коли тільки сьогодні Дії не заробимо.

— Щасливий ти! Чуєш, бог війни, а тобі до золотих погонів багато ще?

— Все уже.

— Як все? — Не втямив я.

— А так, все. Наказ вже три дні як в Москві. Підпише міністр сьогодні — ось тобі й золоті погони; а можливо, він завтра підпише, значить, я завтра офіцером стану.

Тут я ще раз йому щиро позаздрив. Мені-то ще два роки марудитися. Два роки — це настільки багато, що я ще, на відміну від багатьох своїх друзів, не почав відлік годин і хвилин до випуску. Я ще тільки дні рахував.

— Щасливий ти, артилеристе, з губи прямо в баньку та на випускний вечір. Таланить же людям!

— Коли Дії не отримаємо, — похмуро перебив він.

— У цьому випадку амністія оголошується.

Він нічого не відповів — можливо, тому, що ми наближалися до мордатого конвойного.

Другий рейс для артилериста виявився важчим, ніж перший: він ледве доплентався до перших дерев, і поки я перекидав ноші, він усім тілом прихилився до шкарубкого стовбура.

Хлопця потрібно було підтримати. Два козиря я вже кинув даремно: ні близький випуск з училища, ні близьке звільнення з губи його не порадували. У мене залишалася єдина надія підняти його душевний стан на належний рівень. І я вирішив підкинути йому думку про світле майбутнє, про комунізм!

— Чуєш, бог війни.

— Чого тобі?

— Чуєш, артилерія, ось важко нам зараз, а прийде час, будемо і ми жити в таких ось райських умовах, в комунізмі. Ото життя ж буде! А?

— Як жити? З ношами лайна в руках?

— Та ні ж! — Його душевна черствість засмутила мене. — Я кажу, настане час, і будемо ми жити ось в таких райських садах, в таких ось дивних маленьких містечках з басейнами, а навколо сосни столітні, а далі — яблуневі сади. А ще краще — вишневі. Чуєш, поезії ж скільки... Вишневий сад!

— Дурень ти, — втомлено відповів він, — дурень, а ще розвідник.

— Це чому ж я дурень? Ні, ти постривай! Це чому ж я дурень?

— А хто ж, по-твоєму, лайно при комунізмі тягати буде? Тепер мовчи, наближаємося.

Питання це, таке просте і задане таким глузливим тоном, торохнуло мене ніби обухом по загривку. Спочатку воно не здавалося мені нерозв’язним, та це було перше в моєму житті питання про комунізм, на яке я не знайшов відразу, що відповісти. До того все було абсолютно зрозумілим: кожен працює як хоче і скільки хоче, за своїми здібностями, отримує ж що хоче і скільки хоче, тобто за потребою. Було ясно, що, припустимо, один бажає бути сталеваром — будь ласка, працюй на благо всього суспільства і на своє благо, звичайно, бо ти рівноправний член цього суспільства. Захотів бути вчителем — будь ласка, всяка праця у нас в пошані! Захотів бути хліборобом — що може бути більш почесним, ніж годувати людей хлібом! Захотів в дипломати — шлях відкритий! А хто ж буде вовтузитися в каналізації? Невже знайдеться хтось, хто скаже: так, це моє покликання, тут моє місце, а на більше я не здатний? На острові Утопія цим займалися раби і арештанти, як ми зараз. Однак при комунізмові ні злочинності, ні тюрем, ні губи, ні арештантів не буде, бо немає чого чинити злочини — все безкоштовно. Бери, що хочеш, — це не злочин, а потреба, і всі будуть брати за своєю потребою, це основний принцип комунізму.

Ми перекинули треті ноші, і я переможно заявив:

— Кожен буде чистити за собою! А крім того, машини будуть!

Він з жалем подивився на мене.

— Ти Маркса читав?

— Читав, — запально відрізав я.

— Пам’ятаєш приклад про шпильки? Коли робить їх одна людина, то три штуки в день, а коли розподілити роботу серед трьох — один дріт ріже, інший заточує кінці, третій хвостики ладнає — то вже буде триста шпильок в день, по сто на брата. Це поділом праці називається. Чим вищий ступінь поділу праці в суспільстві, тим вищою є його продуктивність. У кожній справі має бути майстер, віртуоз, а не аматор, не дилетант. А тепер уяви собі хоча б місто Київ, і як півтора мільйони його мешканців, кожен для себе, каналізацію прокладають і у вільний від громадської діяльності час чистять її і підтримують в справному стані. А тепер про машини. Маркс пророкував перемогу комунізму в кінці XIX століття, проте тоді не було таких машин, значить, і комунізм був в той час неможливий, так? Зараз також немає таких машин, це означає, що зараз комунізм також неможливий, так чи ні? І поки таких машин немає, хтось мусить копирсатися в чужому лайні, — а це, вибачте, не комунізм. Припустимо, коли-небудь зроблять такі машини, однак комусь же доведеться їх налаштовувати і справляти, а це також, напевно, не дуже буде приємним; невже у когось буде і справді потреба все своє життя займатися тільки цим? Ти ж підтримуєш теорію Маркса про поділ праці? Чи ти не марксист?

— Марксист, — промимрив я.

— Наближаємося, тому ось тобі кілька додаткових питань для самостійних роздумів. Хто при комунізмі