Влада Клімова - Не сестри і не брати, Влада Клімова

– Можемо піти в кіно. Там зігрієшся. Он в тебе руки холоднючі, мов лід. Тут кінотеатр недалеко. Думаю, квитки знайдуться.

Я бачила його прихований зголоднілий погляд, але Захар тримався гідно. А в мене руки дійсно були крижані, тільки не від холоду, а від передчуття чогось невідомого й особливого.

– Вибач, будь ласка. Якась я сьогодні занадто примхлива. В кіно не хочу. Мені просто соромно йти з тобою повз адміністратора в готель, – чесно зізналася закоханому хлопцю доросла дурепа. А він страшенно зрадів і запевнив:

– Забий на це. Їм взагалі байдуже: хто куди ходить. Головне, щоб не порушували порядку й каса була повна. Прошу тебе, пішли. Я про службу розповім, а ти про універ. Хлопці за тобою, мабуть, табунами ходять...

І дійсно жінці за стійкою до нас не було ніякого діла. Вона глянула на військовий квиток Сторожука й простягнула ключ. На другому поверсі не було дорогих килимів чи пальм. Але ж ми прийшли сюди не розкішшю милуватись. Я побачила, як дивно у Захара затріпотіла долоня, коли відмикав номер. Та й сама почувалася наче прибита. На вулиці здавалося, що все йде закономірно, а тепер по тілу бігали безпідставні дрижаки.

Захар ввічливо допоміг мені з верхнім одягом і провів до кімнатки. Веселі фіранки на вікнах і крихітний мінібар у кутку. На ліжко я намагалася не дивитись і Сторожук розгубився та не знав, що робити? Але природний інстинкт переміг.

– Я дуже скучив за тобою, Вікі! Зі службою все добре, але тепер розумію, що життя без тебе нестерпне, – обережно схилився він і торкнувся губами до моєї щоки, потім ще. Захар тихо цілував моє обличчя, а я покірно стовбичила й не допомагала нічим, та слава Богу, хоч не відбивалася.

Далі молодий воїн не стримався й захотів відчути те, що вперше під сосною в домашньому лісі. Адже дорослі поцілунки такі привабливі й п’янкі! Тільки наразі все відбувалося куди гарячіше. Ми були закохані, на самоті, зморені розлукою й могли дозволити собі оте найчарівніше у світі. Дивно, що люди які приятелювали багато років, сьогодні вперше навпомацки перевіряли кожен сантиметр дорогих тіл та вгадували думки і бажання одне одного.

– Прошу не суди занадто суворо. Я не дуже знаю, як це робиться... – першим зізнався він, але ж саме я заважала пізнати йому солодку спокусу з іншими дівчатами! Та й сама поняття не мала, як зваблювати чоловіків.

– Тоді будемо знову навчатися разом, – запропонувала я й тихенько потягнула пальцями ґудзики на військовій формі. Захар ще більше зрадів і піднесено прошепотів: – Я готовий навчатися з тобою чому завгодно. Це виконання всіх моїх мрій. Ти ж не уявляєш, скільки років я бажаю стати для тебе найближчим.

Номер добре опалювався, але ми чомусь тремтіли, наче замерзли. Тільки в ліжку, коли губенята продовжили мучитися неймовірно чарівним дійством, стало тепліше. Сильні емоції заполонили обох, коли ми дарували одне одному ніжність утаємниченого блаженства й більше не боялися тому, що обоє виявилися до нової науки дуже талановитими.

– Чому так довго ми відмовлялися стати рідними? Ти божевільно красива скрізь. Я кохаю в тобі все, моя єдина... – шепотів Захар, насолоджуючись тихими обіймами.

А я примостилася в нього на грудях, заплющила очі й почувалася найзахищенішою на землі. Тепер я знала, де моє заповітне місце.

– Боже, яке воно красиве - взаємне Кохання. Захаре, я завжди буду належати тобі, бо ти для мене став усім, – забула я про свої амбіції й відчувала, що саме це мій чоловік. – Вікі, я обрав тебе дитиною, серед малюків і з кожним днем все більше розумів, що абсолютно правий. Ніколи не думав, що можу бути одночасно таким сміливим і покірним. В тобі є якісь надприродні сили... – щиро радів за нас він.

– Та немає в мені нічого надприродного. У мене є ТИ і я дуже щаслива, що ми відшукали головне у собі, – ніжно тулюся губами до його шиї й тихенько цілую, а Захар блаженствує від насолоди і нам вже нікуди не треба йти. Якби ж можна залишитися в коханих обіймах навіки, щоб просто дарувати єдиному на землі своє тепло і світло.

Ті годинки промайнули, ніби одна мить і нам необхідно розлучитися! Знову бути вдома на самоті й дивитися на телефон, як на рятувальну соломинку. Удавати, що все добре у житті й чекати, коли знову зустрінемося.

Розділ 8. Війна

Наче сон, у навчанні й тісному спілкуванні з моїм воїном, промайнули вісімнадцять місяців. І коли у звичайний вихідний день змужнілий хлопець зайшов до нашого двору, перше що він зробив - це попрохав у батьків моєї руки.

Тато з мамою люди розумні, а тому без будь-яких дебатів віддали дочку, вірному й надійному. Так, серед Цимбалів і Сторожуків, народилася ще одна молода й дуже щаслива родина.

Ніхто й оком зморгнути не встиг, як я почала гладшати та змушена була перейти на заочне відділення. Тато взяв Захара до себе на виробництво і всі ми весело чекали на появу первістка. А моя свекруха, хоч я ніколи вголос її так не називаю, ще задовго до ультразвукового обстеження впевнено сказала, що то буде дівчинка й не помилилася.

Трішки раніше очікуваного терміну, за допомогою кесаревого розтину, я народила Єву. Неймовірно красиву донечку, що схожа на свого татка один в один. Для повного відновлення мені знадобився час та від теплого піклування родини я скоро вичухалася й почувалася блаженною мамою.

Треба сказати, що зі строкової служби мій Захар повернувся сержантом і мав досвід та сподівання поповнити лави захисників Вітчизни на Сході. Але цивільне життя й мої непереливки з вагітністю та пологами, внесли в його плани деякі корективи. Знаєте, коли ввечері він бавився з Євою, то здавалося літав десь у височині, не пам’ятаючи себе від задоволення. Та як вмикав телевізор, його добрий погляд робився гнівним і сумним. Всі ми намагалися вірити в краще, але розуміли, що виродки серед своїх кіптявих снів марять відібрати якомога більше нашої землі. Саме це й зробили вони 24 лютого сподіваючись, що Україна питиме оковиту та святкуватиме давно забутий у Незалежній їх «совєцький празник». Вирішили, бачите, зненацька захопити столицю за три дні...

Та з перших годин спротиву зрозуміла, ганебна й недороблена, геть не друга армія світу, що ми не підемо до ярма з покорою! Ми будемо битися до останнього подиху, аби захлиналися у власній крові десятки тисяч їх безмозких «вояків».