Влада Клімова - Не сестри і не брати, Влада Клімова

– Так, висновки доволі невтішні. Власне я прийшов дізнатися: чи спілкуєтеся Ви з сестрою? Але зі слів розумію, що ні. І погляди Ваші стійкі та розважливі. Саме такі, як необхідні для нашого часу. Наразі це все, успіхів у навчанні, – натякав мені держслужбовець аби я йшла геть. Та мій язик чесався неймовірно і я ляпнула:

– Дякую, щодо навчання! А про ту, якщо Ваша ласка, більше не кажіть ким мені доводилася. Батьків звісно шкода та мені вона вже ніхто. Я не прикидаюся, це правда!

– Хм, вірю! Знаєте, я спроможний відрізнити правду від вигадки. А ще здається Ви обрали правильну професію. Журналіст повинен бути кришталево чистим. Хоча так буває, на жаль, не завжди. Думаю, ми з Вами ще зустрінемося, Вікторіє Цимбал! – знову посміхнувся серйозний чоловік і я попхалася до аудиторії, де залишила книжки.

А далі хочу розповісти про хороше. Уявляєте, я домовилася з Захаром про зустріч! Першу, з часу розлуки. Звісно це ще вилами по воді писане, але надихає неймовірно. Він зможе у вихідний приділити мені трохи часу. Я забула про навчання та готувалася так, наче ми в неділю збираємося побратись.

Дівчинка я вже доросла, адже впевнено рухаюся своїм дев’ятнадцятим роком життя на землі, але мама все одно була незадоволена поїздкою. Зате татко сказав, що для воїна то велика розрада у житті й нехай собі дитина прогуляється рідним краєм.

Може й соромно, але до цього я ще ніколи не бувала в обласному центрі, який знаходиться від столиці десь за двісті п’ятдесят кілометрів. Родичів у нас там немає, а їхати на екскурсію до єзуїтського монастиря чи садиби Пирогова - охоти не виникало. Та наразі всі мої бажання сконцентрувалися на зустрічі з Захаром.

В дорозі я намагалася уявляти: який він у військовій формі? І лише опівдні випурхнула на платформу, де Захар на правах місцевого жителя, прийшов мене зустрічати.  А вже  як побачила, мову відібрало через те, що воїн Сторожук неймовірно гарний!

Не пам'ятаю, щоб колись була настільки збуджена! Там, на пероні було багато усміхнених і тих, що обіймаються. Але ми зліпилися, наче не бачилися з Ним сто років і мовчки слухали, як розмовляють між собою закохані серденька.

До цього я й плакати на вокзалі не вміла. А тепер вони котилися такі щасливі й гарячі та я геть не приховувала сліз. Ми стояли притискаючись, як тоді вперше в нашому парку і не бачили нікого навкруги. Тільки МИ існували зараз на землі! Я не знала, що можу таке відчувати. Це наче маєш крила й летиш, не сприймаючи фізично власного тіла, а простір огортає та співає лише тобі відому пісню...

– Привіт, красуне! Ти якось виросла й розквітла, – промовив Сторожук, а я вдихала аромат від цигарок на Ньому й він здавався мені як мед солодкий.

– Ти також змінився. Якийсь на диво досконалий та недоторканий. Але ж я доторкнулась! Захаре, можна ми вже підемо кудись? – знову пригадала я свій домінантний характер.

– Так, звісно. О двадцять першій я повинен перебувати в казармі. А значить маємо для себе десь чверть доби. Куди ти хочеш аби ми пішли? – заглянув в очі мій солдат і я побачила в тому погляді доволі дивні й точно не дитячі бажання.

Розділ 7. Тепло і світло

Для нашої зустрічі пізня осінь приготувала дуже красивий теплий день. Вже не вперше так виходило, що значущі моменти відбувалися між нами саме восени. Правда, на цей час дерева скинули золотаве листя та все одно здавалося, що сонце сяє яскравіше, ніж навесні.

Ми вийшли з вокзалу й неквапливо попрямували вулицею. Сьогодні, як і раніше, Захар тримав мою руку в своїй та через це весь сум минулих днів розтанув, а натомість з’явилася купа незрозумілих відчуттів.

– Вікі, ти мабуть стомилася з дороги? – невпевнено вимовив мій стрункий кавалер і поглядав схвильовано та дещо розгублено.

– Та ні. Якісь три години мене геть не напружили. Чого це ти такий дбайливий? Ану, колись! – знову всілась я на улюбленого коника-зазнайку.

– Розумієш, я взяв на себе сміливість і забронював тут недалечко для нас номер, щоб спокійно поговорити. Тільки перед цим хочу запросити тебе до кафе, – ще більше знітився Сторожук.

– А що в кафе спокійно поговорити не вийде? – чіплялась я до слів, наче забула про безсонні ночі та море сліз, виплакані за Ним.

– Ну, добре. Я зрозумів. Тоді не підемо... – ображено потупив очі Захар і мені стало за себе дуже соромно. Он який він тепер мужній і чарівний та все одно м’який і поступливий, як колись. А я приїхала, щоб розрадити бійця й підтримати та поводжуся, наче пекуча кропива у траві.

– Куди саме не підемо? Поїсти разом я не проти. Кишенькові у мене з собою є, – продовжую безсоромно діставати хлопця, що перебуває на межі. Але Захар так давно знає мої витівки й тому стримано терпить їх.

Смачні, майже домашні страви, розтопили моє серце і коли ми вийшли назовні я зрозуміла, що прийшов час дізнатися хто ми одне одному насправді: друзі чи набагато більше?

– А знаєш, я стомилася. Так наїлася, що хочу відпочити. Де там твій прихисток розпусти? – ляпнула геть дурне, а Сторожук глянув на мене скривджено й зреагував миттєво: