Влада Клімова - Не сестри і не брати, Влада Клімова

А зациклена пропагандистська машина ще довго молотиме про наш внутрішній конфлікт та звільнення російськомовного населення. От тільки нічого у них не вийшло, хоч горя та біди українській землі ця нечисть дійсно принесла неміряно!

Ось і зараз я загортаю Єву в теплий плед і ми з мамою прямуємо до підвалу. Він у нас не дуже крутий, але надійний та має запасний вихід. Вже внизу чуємо, як довбонуло зовсім поруч і авто, що стоять вздовж вулиці, повмикали сигналізацію.

Ми інстинктивно здригнулися та сіли перечекати. Дарини Захарівни з нами немає. Вона лікар і як тільки Захар пішов до тероборони, жінка поклала головлікарю на стіл заяву й вирушила за сином. А нам наказала берегти її онучку й пообіцяла приглядати за чоловіками, адже мій тато зачепив колись Афганістану й також не залишився осторонь бойових дій.

Раптом нагорі вибухнуло ще гучніше й перервало мої спогади. Я притиснула до себе доньку обома руками, бо вона почала хлипати. Геть невідомо: як маленькі діточки відрізняють погані звуки від хороших? Ось, наприклад, коли у нас грала музика або точилися гамірні розмови - їй було байдуже. Мов пташеня, вона зацікавлено поглядала з колиски й усе. А на вибухи реагує дуже негативно.

Тривожна сирена стихла та ненадовго. За нею здригнулася земля й у відповідь запрацювала протиповітряна оборона.

– Доню, здається багатоповерхівка горить... Там же люди... Господи, врятуй їх і збережи! – дивиться мама через віконце підвалу, як до неба на масиві здіймається чорний дим.

Я забираю її від вікна й гнівно кажу:

– Горіти їм у пеклі, мамо! Ця війна була неминучою. Падлюки ніколи б не змирилися з нашою вільною долею. Не сестри вони нам і не брати!

Підсвідомо продовжую пестити свою теплу краплиночку та вкотре кажу:

– Треба вам їхати до діда Панаса! Не можна, аби малеча зазнавала цілодобового катування. Вона ще не готова, мамо.

– Що значить: вам? Поїдемо разом, сама я не справлюся. Та й чим годуватиму, без тебе нашу кралечку? – хитрує бабуся.

– Сумішами, мамо! І твоє нагадування, що я нездатна харчувати власну дитину, геть не надихає, – їдко відгукуюся на її заяву.

Скажу, що поки орки не напали, молоко з мене просто лилося. А потім за кілька днів я перегоріла, наче зсохлася і їжі у Єви не стало. Не через страх перед ганебною навалою. Просто Захар з татом в один день пішли на околиці міста, а з нами поки залишалася Дарина Захарівна. Добре, що вона не з істеричок й швиденько зателефонувала комусь та привезла перші суміші. Я не геть дурна, але коли в супермаркетах розгребли навіть туалетний папір, де вже зорієнтуватися з їжею дитинці, що кричить від голоду?

Чому я мрію відправити їх до діда Панаса і хто він такий? Мій дідусь (мамин тато), він живе в Тернівцях, на Закарпатті. Тримає кілька кіз, майструє сопілки та розповідає дітям казки. Давно кликав у гості, але ж ми вічно зайняті. А тепер Єві з мамою безумовно шлях лежить саме туди, тільки без мене. Ну, не можу я кинути тут Захара з татом! Мені дуже страшно, коли літає над головою й гримить. Але я сприймаю власну долю, як всі нормальні люди, що ненавидять рашизм і моляться за нашу Перемогу.

Родичам я поки нічого не скажу та є в мене думка, що допоможе не здуріти серед війни. Звісно я можу плести маскувальні сітки чи готувати з жінками передачі продуктів на передову, але мені вкрай хочеться повернутися до улюбленої справи.

Правда через народження малечі я забила й на заочне навчання та взяла академвідпустку. Тільки це не означає, що я геть випала з поля зору свого вишу й сподіваюся, з урахуванням подій, моєму бажанню посприяють.

Ясно, що без диплома я ще не журналіст і не претендую на репортажі для марафону «Єдині новини», але боротися з гидотою словом мені ніхто не може заборонить.

Наразі гамір у небі стиг, так почала діставати мама... Як вона не розуміє, що відряджаючи їх я й так розриваюся на шматки? Та я мовчки складаю до валізи все необхідне. Якщо чесно, сперечатися з нею у мене просто немає сил.

Другу добу мовчать телефони наших захисників. На щастя тато з Захаром несуть варту на одному блокпості і я заїду до них. Тільки спочатку посаджу до потяга Єву з мамою. Їй я збрехала, що вчора розмовляла з Коханим, а сама товчу в голові: «Все нормально! Вони живі...» Я це відчуваю.

Розділ 9. Евакуація

Наш старенький Мерс з причепом, тато забрав з собою. Сказав, що його вірний друг ще послужить Батьківщині. Водити я вмію, але посвідчення водія також отримати не встигла. Хочу охопити все відразу та деякі моменти вислизають.

Міського транспорту мало та й функціонує він між повітряних тривог. Думаю, що треба добиратися на метро. Воно тепер найнадійніше, а для багатьох людей стало житлом.

Поглядаю на малечу, яка мирно лежить посеред ліжка й посміхається. Єва не здогадується, що ми з нею сьогодні надовго розлучаємося. А в мене сльози капають собі та я на них не зважаю. Головне вчасно допхатися на вокзал і не запізнитися на вечірній ужгородський потяг.