Влада Клімова - Не сестри і не брати, Влада Клімова

– Все! Сіли, мамо. А дід точно нічого не переплутає й зустрічатиме? – зараз я дуже схожа на неї, адже переймаюся через те, чого ще не сталося.

Далі беру на руки донечку та йду з дому, а всередині коїться щось жахливе. Так, наче в мене знову почалися ті болючі перейми. Що тут дивного? Ось же вона, моя прекрасна крихітка, котру я не так давно привела на світ, а тепер через русню ми повинні розстатися. Добре, що малеча не вміє запитати, бо я у пристойній формі не змогла б відповісти: чому все це з нами відбувається?

– Тільки нехай побуде тихо! Мамо, тут зажди. Зараз спробую щось знайти в бік метро, – бігаю очима навколо, а вона мовчить і вже не плаче. Знає, що наш характер не перемогти. Якщо одна вирішила, іншій краще підкорятися. Та й маленькій онучці не завадять безпечніші краї.

Не вірю власним очам та в полі зору наш сусід, на роздовбаній «деушці». З першого дня навали він невтомно перевозить людей на вокзал. Я йому телефонувала, тільки тоді Олег сказав, що дуже зайнятий. А наразі помахав мені рукою й закричав:

– Давайте сюди! Якщо вже вибралися, помістимось.

– Дякую, Олеже! Скільки з мене? – знаю, що він працює не безкоштовно й подаю пів сотні зелених. – До самого вокзалу довезеш?

– Авжеж, як сусідці відмовиш? – запалав його підприємливий погляд.

Здається Бог мене почув і ми домчали між повітряних тривог. Ще й перевізник-віртуоз проклав собі такий маршрут, що не кожен столичний таксист знає. Тому доволі швидко та безперешкодно ми опинилися на місці.

Я не любитель подорожувати залізницею, але все ж була тут сто разів та таким Київського вокзалу зроду не бачила. Традиційний людський вир наразі геть не схожий не мурашник мандрівників. Змучені й розгублені пасажири снують навкруги. Вони сидять де завгодно, навіть на підлозі й погляд у багатьох вбитий горем. Ця картина дуже гнітить!

Протискаємося на платформу. Єва у мами на руках вже спить. Яскраве освітлення наразі приглушене, але потяг прибуває на перон вчасно. Провідники також виснажені й змарнілі та вони мужньо тримають свій фронт, аби люди могли евакуюватись.

Ось біля дверей вагона здіймається штовханина.

– Гей, невгамовний! Провожатий чи пасажир? – гримає господарка вагона на здоровила, що розмахує біцепсами й безсоромно відштовхує жінок та дітей. Він реагує прогнозовано:

– Мамаша, заткнись! Мне по барабану че ты там трындиш. Вот засуну свою милашку да пойду прочь. В глазах от вас рябит.

– Та ні, шановний! Це ти заткнись, якщо не хочеш отримати моїм прапорцем між очей. Я працюю без сну чорт знає скільки годин, тому зір тобі вмить підрихтую. Люди, ніхто не залишиться, поїдемо всі! Не кваплячись проходимо до вагона, сідаємо тісненько й дружно. Першими заходять ті, хто з маленькими дітьми...

Пасажири пхалися у вагон, наче до казкової рукавички. А мама з Євою вже опинилися біля віконця й поклала сонну малечу собі на плече так, щоб я могла довше дивитися на неї. Тут нам не треба домовлятися, адже ми матері!

Потім не соромлячись нікого, я хрестила потяг, доки він не зник з очей. Думаю кожна людина, хоч раз у житті відчувала ту порожнечу, що з'являється всередині, як залишаєшся на пероні один. А рідні й дорогі навіщось прямують з затишного дому до далеких країв...

Я вибралася з евакуаційного кошмару на вулицю й пішла в метро, а рука сама натиснула виклик Захара.

– Привіт, кохана! – чую як нагороду за пережите.

– Захарчику, привіт! Любий, що ж ти зі мною робиш? Чому так довго не відповідав? – плачу й сміюся одночасно, адже чую Його живого.

– Вибач, не міг. Ми тут трішки попрацювали. Посіпаки розгулялися не на жарт. Та не діждуться! Ось тепер телефони заряджаємо...

– Тато живий? – розумію про що він.

– Дурненька, звісно живий. Пан Василь досвідчений вояк. А чому ти плачеш? Що теща розклеїлася? – відчуваю себе набагато краще, бо коли мій Захар такий, вже нічого не страшно.

– Та ні. Але ти будеш лаятися... Я маму з малечею щойно до ужгородського потяга запхала. Гучно на нашому масиві стало, а з тобою не порадитись. Ось я й прийняла одноосібне рішення: нехай посидять у діда Панаса, – чесно зізнаюся й видихаю, наче гора падає з плечей.