Влада Клімова - Не сестри і не брати, Влада Клімова

– За що ж мені тебе сварити, ненаглядна? За те, що вчинила правильно? Так за це я тебе одну на світі кохаю! Тільки як ти тепер одна в хаті? Може приймеш когось? Людей тварюки без дому залишили багато. І тобі веселіше і їм дах над головою хоч якийсь, – завжди допомагає мені вірною порадою найдорожчий чоловік.

– Котику, якщо вже ти такий м’якенький, можна ще дещо запитати? Дозволь мені попрацювати за фахом, поки ти зайнятий, – кажу чесно, адже секретів у нас одне від одного немає.

– Віко, от цього робити не смій! Я забороняю! Просто візьми пожильців і сиди з ними вдома! – чую не властивий Сторожуку крик з телефона.

– Коханий, але ж ти не сидів? Чому я повинна? До речі, як там Дарина Захарівна? Привіт їй від мене й татові, – стою в куточку станції метро та дивлюся на силу людей, що туляться на валізах.

– Не сповзай з теми! Передам я татові привіт, а мамка супроводить сьогодні поранених до міського шпиталю... Упс! Я не хотів.

– Що проколовся, козаче? Ви прийняли черговий бій, а ти наказуєш мені покоївкою працювати? Та віддам я людям наш дім, тільки точно у підвалі не ховатимусь. Не можу, Захаре, зрозумій!

– Ясно. То навіщо ж ти питаєш, коли все вирішила? – чую хвилювання Коханого й пекучий біль, що не може нічим зарадити.

– Прости, рідненький! І пообіцяй мені, що берегтимеш себе і тата, а ще бійців... І не зникай, будь ласка. З тобою я сильна, а без тебе і життя не потрібне, – підсвідомо притискаю телефон до щоки так, наче від цього мій воїн стане ближчим.

Розділ 10. Розрада

Чую пронизливий дитячий крик, що відтісняє важкі думи про розлуку з найріднішими. З-за колони вибігає дівчинка років трьох і стрімко несеться в бік платформи, де точно впаде на рейки. Реагую підсвідомо й миттєву: кидаю телефон до кишені та хапаю дитину до рук.

Тепер поруч опиняється хлопчик, років десяти. Він розгублено дивиться то на мене, то на малечу, що смикається й кричить в моїх обіймах.

– Дякую, тьотю... Я лише на хвильку до телефона заглянув, а вона як рвоне. Думав, що вже живою не побачу. Хоча так я думав уже багато разів...

– Ти хто і чому ви тут бігаєте самі? Де ваша мама? – також схвильовано переварюю у собі все, що сталося й чую у відповідь:

– Я Сергійко Довжик, з Охтирки. Коли наш будинок розбомбили, ми перебралися до сусіднього підвалу. Але там не було ні світла, ні води. Тато зміг вивезти нас за місто й посадив до автобуса, а сам з дядьком Іваном повернувся бити ворогів. Ми довго їхали кудись полями, аж доки той старенький бус не зламався. Тоді пішли. Холодно було й ми повдягали на себе все, що взяли. Замість води їли сніг та заночували у розбитому селі. Там її й знайшли. Дорослі були всі мертві, а вона сиділа й шепотіла Зоя чи «зая»? Ось ми її Зоєю й нарекли. Ранком сніг перестав іти й ми набрели на залізничну колію, де нас ледве не роздавив товарний потяг. Та він підібрав усіх і довіз до якоїсь станції. А вже звідти мама вирішила їхати сюди. Казали, що в Києві безпечніше, але виявилося НІ. Хіба що в метро тепло й нам роздають воду та бутерброди. Мама каже, що втрачає розум і пішла розім'яти ноги. Мені малу довірила, а я ледве не занапастив. Дякую, що врятували. Давайте її, я вже піду собі...

Хлопчик говорив збуджено, але розбірливо. А я слухала його й мовчки плакала. Інстинктивно вчепилася в малу так, наче то була моя Єва й розуміла, що повинна цим людям допомогти. Тільки пообіцяла Захару й Бог так зробив, щоб я невідкладно виконала обіцянку коханому.

– Сергійку, зажди. Не треба нікуди йти. Дочекаємося мами та підемо до мене. Ти правий, у нас також небезпечно. Але я маю теплий дім, з підвалом. За необхідності ми спускаємося туди. І ви поживете скільки забажаєте, – намагаюся бути м'якою й ненав’язливою. А ще, десь у підсвідомості, журналістка Цимбал вже пише свій перший репортаж з війни. Я дивлюся на цього маленького, геть дорослого хлопчика, та соромлюся власних думок: як мені тяжко. Що ж тоді говорити їм?

– Ось і мама. Мамо! Я тут, іди сюди, – гучно покликав малий і я побачила красиву жінку, років тридцяти. Її в'юнке волосся вибилося з-під теплої хустки та вона набурмосилася через те, що біля її дітей стоїть незнайомка.

– Серьожко, ти чому до людей чіпляєшся? Де я сказала вам сидіти? У кутку! А ти? – вона забрала у мене з рук дівчинку й додала: – Перепрошую, він у мене хороший. Просто трохи засидівся.

– Не переймайтеся, все добре. Ми тут випадково познайомилися і я дуже хочу запропонувати вам свій дім. Сьогодні провела на Закарпаття маму й крихітну донечку. Мені одній повертатися до порожніх стін дуже страшно. Прошу Вас, погоджуйтеся! Я - Вікторія, – простягаю руку, але жінка ще вирішує як їй бути, а потім негативно киває й каже:

– Дякую, але ні. Навіщо ми Вам здалися?

– Я ж кажу, щоб допомогли мені оговтатися від суму. У мене батько й чоловік у теробороні, на блокпості. Вони мене підтримують телефоном, але я не уявляю, як жити без дитячих оченят і голосів! Не бійтеся, я не аферистка. Ось паспорт і столична реєстрація, – подаю жінці посвідчення особи та геть не дивуюся, що бідолашна серед пережитого хаосу й біди, нікому не довіряє.

Тепер вона простягає мені руку й каже:

– Мене звати Аллою, а це мої малюки. Тільки ж ми Вам будемо заважати. Може не треба? – Дуже приємно, Алло. Ще й як треба! Збирайтеся, будь ласка, та пішли. Ми всі рідня й не можемо одне одному заважати. Це вони, ті кляті дикуни, заважають своїм існуванням цілому світу. Вам з речами допомогти?