Влада Клімова - Не сестри і не брати, Влада Клімова

– Та якось це неочікувано... і дещо неправильно, – знизує плечима скромна зморена жінка, але розуміє, що їй випав шанс на кращі умови для малих. – Добре, я зараз.

Вже довірливіше віддає мені Зою, а дитина дивиться просто в очі, наче також перевіряє на доброту. Вона замурзала й сонна, але незламна як усі, хто б'ється на передовій, лікує поранених та пече хліб, допомагає з евакуацією й відновленням електрики. Маленька сильна українка, що вже втратила десь серед степів кревну рідню, але вижила й добралася сюди, щоб зцілювати мою наболілу душу.

– Я готова! – чую голос Алли й бачу, як малий кидається, щоб допомогти матері з важкою сумкою. У неї за плечима рюкзак й кілька пакетів у руках. Жінка сором'язливо опускає погляд на плити станції метро й повторює вже сказане: – Хоча я й досі не готова Вам надокучати...

На це я не відповідаю й набираю Олега-перевізника та хочу знову підкинути йому заробітку. Це ж набагато краще, ніж тягти змучених людей нашим наразі не дуже динамічним транспортом.

– Привіт, сусідко! – весело відповідає мені він. Значить мій попередній розрахунок додав заробітчанину доброї пам’яті.

– Привіт, Олеже! А ти зараз де?

– Поки на Кільцевій. Ти що й досі на вокзалі? Я думав вдома давно спиш. Треба поспішати, скоро комендантська година.

– Так вийшло, що одних я провела, а інших хочу до себе взяти. Якщо тобі по дорозі, буду знову вдячна, – натякаю на новий бариш.

– О'кей. Хвилинок за двадцять чекай на тому ж місці, де я висаджую всіх. Повеземо твоїх орендарів. Це правильна думка! Великий дім не повинен стояти пусткою. Я й до себе взяв би, але в мене люду повна хата.

– Дякую. Ми почекаємо, – вимикаю зв'язок та посміхаюся через його нещирість.

Знаю, що в нього лише дружина та старий дід. Хата велика й сім'я зроду не бідувала. Жінка невідомо скільки на ринку в наметі стоїть, а дід медом з пасіки торгує. Та я не сперечаюся й задоволена тим, що знайшла собі розраду і не залишилася осторонь людської біди.

Розділ 11. Настирлива й завзята

До самої домівки я сиділа на задньому сидінні Олегового «горбоконика» й тихо раділа, що зі мною їдуть нові друзі, а рідний дім не зустріне мене німою тишею.

Доки лаштувала кімнату для гостей, Алла відігрівала Зою у ванній. Сергійко, в чужих стінах, став тихим і сором’язливим. З серйозністю справжнього дизайнера він підказував мені, що прибрати з їх нового житла.

Тепер мені здавалося, що це якась трансформація моєї власної родини. Знаєте, як захотілося, щоб у нас з Захаром також з’явився син і щоб не було війни, тривог та розлуки! Щоб не гинули мирні люди та не соромилися чужих стін, а мали свої щиросердні мрії й легко втілювали їх.

– Зайченя, стій кажу! – почули ми з Сергійком гучний вереск дитини й побачили, як вона вискочила з ванної у довгій кофтинці (скоріше за все з одягу Алли) та намагалася весело втікати від названої мами. – Вибачте, будь ласка, але це дитя невиправне...

Навіщось знову перепрошує Алла. Вона розчервонілася в процесі купання малечі й стала ще красивішою. Її довга коса розплелася, а очі сяяли завзяттям.

– Серьожо, тепер ти приведи себе до ладу. А я поки розчешу коси цієї стрекози. Зоє, йди до мене негайно! Ось бачите, Віко, про що я казала. Ми перетворили Ваш дім на вулик диких бджіл.

– Але ж саме на це я й сподівалася... Ну от! Беріть отой плед, кутайте малечу й пішли, – тяжко зітхаю, почувши застряглу до дірок в голові, сирену повітряної тривоги.

Жінка покірно загортає дівчинку, що пахне медовим шампунем у річ, якою раніше я сповивала до підвалу Єву. У нас там тепло, але дитину щойно скупали. Ми неквапливо спускаємося сходами і я бачу в очах цих людей сум та страх, що став звичною частиною життя на війні.

Цього разу ППО працює доволі далеко та не дуже лякає моїх гостей. Після відбою була скромна домашня вечеря з вареною картопелькою, приправленою кільцями смаженої цибулі. А ще я відкривала помідорки, з маминих запасів, і душу розірвало гнівом! Це ж ми всі разом їх влітку консервували, а тепер родина розкидана в різні боки, як ті овочі по тарілках.

Далі зігріті й нагодовані дітки вляглися спати. А ми з Аллою прибралися й також пішли відпочивати. Правда вночі ще був наліт, та я звикла відчиняти вікно й прислухатися: де шумить вбивче залізяччя? Звісно це дурість, але малі так солодко спали, шкода було підіймати. А високо в небі, як і тисячі років тому, мерехтіли зірки та не відали про нашу біду.

Зранку я вирішила їхати до універу. Ну, а гостей залишала обживатися  в затишному домі Цимбалів. Тільки коли давала Аллі ключі, вона не хотіла брати, аж доки я не сфотографувала її паспортні дані. Це вкотре доводило, що українці в будь-якій халепі шляхетні й відповідальні.