Нюта Різніченко - Тіні минулого і пелюстки орхідей, Нюта Різніченко

Наступні кілька днів стали для Віктора справжнім колапсом. Викриття, що публікувалися Оленою Мельник у ділових ЗМІ, стали не просто гучними — вони були нищівними. Інформація з "Сховища Одіна" розкрила схеми, які Віктор вважав назавжди похованими, компрометуючи не лише його бізнес, а й високопоставлених чиновників, з якими він мав зв'язки.
Засідання ради директорів перетворилося на фарс. Петро Осадчук був у люті. Його голос гримів по конференц-залі.
— Вікторе, це не просто тріщини! Це провал! Нам доведеться оголосити про банкрутство, якщо ми не знайдемо рішення негайно! Інвестори масово виводять кошти! Акції впали до історичного мінімуму! Це кінець!
Віктор сидів, немов ошпарений, на своєму місці. Кожен факт, що лунав, був як удар ножем у спину. Сергій Ковальчук представив остаточні, жахливі цифри: компанія втратила 80% своєї капіталізації за лічені дні. Фонд "Орхідея Капітал" скуповував їхні активи за безцінь, перетворюючи "Громов Корпорейшн" на свою власну фінансову жертву.
Звинувачення посипалися на Віктора з усіх боків. Рада директорів одноголосно проголосувала за його відсторонення від посади генерального директора, фактично позбавивши його будь-якої влади у власній імперії. Його охопило відчуття абсолютної безпорадності. Він програв. Програв усе.
Повертаючись додому, Віктор відчував, як світ навколо нього розсипається. Телефон не замовкав від дзвінків журналістів, адвокатів, розлючених партнерів. Він був у центрі бурі, яку сама ж Елізабет Найт і створила. Він згадав її слова, її погляд, сповнений прихованої пристрасті та такої ж прихованої помсти. Кожна її спокуса була кроком до цього кінця.

...Повертаючись додому, Віктор відчував, як світ навколо нього розсипається. Телефон не замовкав від дзвінків журналістів, адвокатів, розлючених партнерів. Він був у центрі бурі, яку сама ж Елізабет Найт і створила. Він згадав її слова, її погляд, сповнений прихованої пристрасті та такої ж прихованої помсти. Кожна її спокуса була кроком до цього кінця.
Того ж вечора на його телефон надійшло повідомлення від Елізабет. Коротка, але безапеляційна вимога:
"Буду чекати тебе сьогодні вдома. Нам є що обговорити."
Віктор спочатку відчув лють. Як вона сміє? Після всього, що сталося, вона ще й диктує йому умови? Він набрав її номер, але почув лише бездушні гудки. Він спробував ще раз, і ще, але відповіді не було.
Протягом години він метався по вітальні свого порожнього будинку. Ірина, як і планувала, була на благодійному вечорі. Він ненавидів Елізабет за її маніпуляції, за руйнування його життя. Але в глибині душі він відчував і непереборний потяг, ту саму спокусу, яка колись здавалася йому такою солодкою.
Нарешті, він здався. Ця жінка мала над ним владу, яку він не міг збагнути. Він сів у машину і поїхав додому.
Вона чекала на нього у його власному ліжку.
Віктор зайшов до спальні, застигнувши на порозі. Елізабет лежала під тонкою шовковою ковдрою, її обличчя в напівтемряві здавалося ще більш загадковим.
— Ти прийшов, — тихо сказала вона, її голос був спокійним, майже ніжним.
— Що ти тут робиш? — процідив Віктор крізь зуби, намагаючись приховати хвилювання. — Я думав, ми все закінчили.
— Ми ніколи не закінчимо, Вікторе, — її очі блиснули в темряві. — Особливо зараз, коли ти втратив усе. Тобі потрібна розрада. Тобі потрібен хтось, хто розуміє твою біль.
Він підійшов ближче, відчуваючи, як гнів повільно змінюється на вже знайому йому спокусу. Вона завжди знала, які струни його душі зачепити.
— Ти зруйнувала моє життя, — прошепотів він, сівши на край ліжка.
— Я лише допомогла йому впасти, — відповіла Елізабет, її рука ковзнула по його стегну. — Воно вже хиталося. А тепер… у тебе є лише я.
Її дотик пропалив його крізь тканину штанів. Він знову відчув той непереборний потяг, який завжди перемагав його розум. Він нахилився і поцілував її. Цей поцілунок був сповнений відчаю, болю і того самого шаленого бажання, яке їх завжди об'єднувало.
Вони знову опинилися у владі пристрасті. Їхні тіла сплелися в гарячому танці, де не було місця для ненависті чи образи. Лише фізичне бажання, що зжирало їх обох. Він цілував її губи, її шию, її плечі. Вона відповідала йому з такою ж жагою, її руки блукали по його тілу, зриваючи залишки одягу.
Він відчував її гаряче дихання на своїй шкірі, її стогони, що зливалися з його власними. У ці хвилини він забув про все: про свій зруйнований бізнес, про зраду, про Ірину. Існувала лише вона, її тіло, її спокуса, що затягувала його у вир насолоди.
Саме в той момент, коли їхня пристрасть досягла свого піку, коли кожний стогін віддавався луною в нічній тиші, двері спальні різко відчинилися.
На порозі стояла Ірина.
У її руці тремтів телефон, а в очах застигли біль, шок і страшна правда. Вона мовчки дивилася на цю сцену, на своїх оголених чоловіка та… Елізабет. Її обличчя, ще кілька годин тому спокійне і підтримуюче, тепер спотворила гримаса відчаю.
Повідомлення на її телефоні виявилося анонімним. Короткий текст: "Твій чоловік не один. Він зараз не думає про свій зруйнований бізнес." І геолокація – адреса їхнього власного будинку.
Час ніби зупинився. У спальні панувала мертва тиша, порушувана лише їхнім важким диханням. Ірина дивилася на них, і в її очах Віктор побачив не просто гнів, а повне, остаточне руйнування всього, що між ними було.

Елізабет поволі підвелася з ліжка, її рухи були граційними, немов у пантери. Вона навіть не намагалася прикритися, її тіло, осяяне блідим світлом, було символом її безсоромного тріумфу. На її губах з'явилася хижа посмішка, а в очах горів холодний, безжальний вогонь. Вона кинула погляд на Віктора, що застиг у ліжку, його обличчя було спотворене жахом, а потім повільно перевела його на Ірину.
— О, Ірино! Яка приємна несподіванка! — її голос був на диво легким, майже веселим, наче вона вітала давню подругу. — Приєднуйся до нас! Тут дуже… гаряче. — Вона засміялася, її сміх дзвінко рознісся по спальні, немов кришталеві намистини, що розсипалися по підлозі. — Не соромся, місце знайдеться для всіх!
Ірина лише хитала головою, її губи тремтіли, намагаючись щось сказати, але слова застрягли в горлі.
— Ти ж не розумієш, Ірино, — продовжила Елізабет, її погляд став більш гострим, холодним. — Ти думала, що знаєш свого чоловіка? Ти думала, що знаєш, на чому побудована його імперія? А я знаю. Я знаю все.
Вона зробила крок до Ірини, змушуючи ту відступити. Віктор намагався підвестися, але його ноги не слухалися.
— Цей чоловік, Ірино, — Елізабет вказала на Віктора, її голос наповнився гіркотою, що раніше була прихована. — Він забрав у мене все. Роками тому. Я була його ученицею. Не в університеті, звісно. Я була молодою, амбітною, повною ідей. Із блискучою перспективою. Я створила інноваційну технологію для очищення води – це був мій проект, моя інтелектуальна власність, моє життя. Я показала її йому, своєму наставнику, своєму "шефу". Він обіцяв допомогти мені запустити її, вивести на ринок, змінити світ.
Елізабет зупинилася, її погляд на Вікторі був сповнений такої ненависті, що навіть Ірина відчула її.
— А що він зробив? — продовжила вона, її голос став тихим, але від того ще більш моторошним. — Він вкрав її. Запатентував на своє ім'я. Викинув мене, мов непотрібну ганчірку. Зробив мільярди на моєму винаході, на моїй мрії, на моєму житті. Я була ніхто. Зруйнована, без грошей, без майбутнього. Завдяки твоєму коханому чоловіку.
Віктор, нарешті, знайшов голос.
— Це брехня! Ірино, не вір їй! Вона божевільна!
— Брехня? — Елізабет посміхнулася, і ця посмішка була найстрашнішою з усіх. — Я маю докази, Вікторе. Усі документи. І не лише їх. Я маю свідчення твоїх колишніх партнерів, твоїх співробітників, які бачили, як ти поводився. Твоїх секретарів, які знають про кожну твою нечисту угоду. Навіть твого вірного Миколи, який з радістю допоміг мені відкрити твої найглибші секрети. Він теж був жертвою твоїх махінацій.
Ірина перевела погляд з Елізабет на Віктора. В її очах читалося розуміння. Вона знала цю технологію, вона пам'ятала, як раптово Віктор оголосив про своє "геніальне відкриття" багато років тому, яке принесло йому мільйони. Вона бачила, як пазл складається.
— Тепер ти розумієш, Ірино? — голос Елізабет був сповнений холодного тріумфу. — Я просто повернула йому те, що він заслужив. Крадіжка. Зрада. Руйнування. Око за око. І це було так солодко. Кожна ніч із ним… це була моя помста. Кожна його спокуса — це був мій контроль.
Вона кинула на Віктора останній погляд, сповнений тріумфу, що межував із зневагою.
— Ти був занадто слабким, Вікторе. Занадто жадібним. І занадто сліпим. Твої тріщини були надто глибокими.
З цими словами Елізабет повернулася і спокійно вийшла зі спальні, залишивши Віктора та Ірину наодинці з руїнами їхнього життя.

Тиша, що запала в спальні після відходу Елізабет, була важчою за будь-який крик. Вона душила, тиснула, роз'їдала. Віктор, нарешті, зміг підвестися з ліжка, його рухи були незграбними. Він намагався прикритися, але відчував себе абсолютно голим – не лише фізично, а й морально. Уся його брехня, все його життя, що здавалося таким міцним, було розкрито і зруйновано.
Ірина стояла нерухомо, її обличчя було блідим, як крейда. Сльози текли по її щоках, але беззвучно, ніби всі емоції всередині неї замерзли. Вона повільно опустила телефон, і він глухо впав на килим.
— Ірино… — прошепотів Віктор, простягаючи до неї руку. — Це не те, що ти думаєш…
— Не те, що я думаю? — її голос був настільки тихим, що Віктор ледь його розчув, але в ньому була така гіркота, такий біль, що він здригнувся. — Я бачила, Вікторе. Я все бачила. І я все чула. Ця жінка… вона сказала правду. Вона сказала правду про тебе. Про нас.
Він намагався підійти ближче, але вона відсахнулася, ніби він був прокажений.
— Не підходь! — її голос раптом став гучнішим, сповненим відчаю. — Ти… ти зруйнував усе. Моє життя. Нашу сім'ю. Ти не просто зрадив мене. Ти брехав мені, жив подвійним життям, будував імперію на чужому горі. Я… я не знаю, хто ти.
Її погляд ковзнув по спальні, по предметах, які ще кілька годин тому були символами їхнього щастя. Тепер усе здавалося огидним.
— Мені огидно, Вікторе, — її голос знову перейшов у шепіт, але цей шепіт пробирав до кісток. — Мені огидно від тебе. І від себе, що я стільки років… була сліпою.
Вона повернулася і, не дивлячись на нього, повільно вийшла зі спальні. Віктор стояв посеред кімнати, повністю розбитий, сам на сам зі своїми руїнами. Його фінансова імперія, його репутація, його шлюб – все обвалилося в одну мить, завдяки ретельно спланованій помсті однієї жінки, яка перетворила його пристрасть на зброю, а його спокусу – на шлях до краху. Він був на дні. І розумів, що це лише початок його розплати.