storyteller marshmallow - Зі спогадів падшого ангела, storyteller marshmallow

"Зі спогадів падшого ангела" - історія про кохання, яке перевертає долі та змушує йти на самопожертву. Коли темрява поглинає світло, лише справжнє почуття здатне змінити хід подій. Головна героїня, падший ангел, обирає втратити все заради єдиного - любові, яка варта будь-якої ціни.

Спочатку я думала, що все мине, що любов вийде з його серця як звичайне захоплення...

Я повільно йшла різнокольоровими смужками веселки, рахуючи кроки. Цікаво, а скільки ще потрібно зробити кроків, щоб дістатися до кінця? Дивні думки лізуть мені в голову, - подумала я, - адже сьогодні мені вже встигли зіпсувати настрій: старший ангел доручив мені опікуватися якимось хлопцем на землі. От уже не думала, що доведеться займатися такою нудною роботою. Набагато цікавіше рахувати хмари, ловити крапельки дощу, створювати тендітні сніжинки або, в найгіршому разі, просто гуляти веселкою і рахувати кроки.

Бр-р-р-р... Як же не хочеться спускатися вниз. Від самої цієї думки кидає в тремтіння, але це моя робота: у кожного з нас своя доля. Моя - спостерігати й допомагати людям, і нічого з цим не поробиш. А у них усе, як завжди, - сіро й нудно. Дивні вони всі якісь: не помічають прекрасного, зате примудряються витрачати стільки часу на порожні справи, але водночас із упевненістю вважають їх дуже важливими й потрібними. Тьху, дивитися огидно. Навіть думати не хочеться, що я застрягну в цій дірі на чергові 70-80 років. Для мене це, звісно, небагато, але не хочу даремно витрачати навіть таку невелику кількість часу. Ех, гаразд, ось дорахую до кінця і спущуся на землю подивитися на черговий об’єкт спостереження.

Триста п’ятдесят сім мільйонів, триста п’ятдесят вісім мільйонів, триста п’ятдесят дев’ять мільйонів, триста шістдесят. Ну, ось я і на землі. Повільно йду берегом річки і дивлюся на гори. Щось я відволіклася - мені ж треба летіти в місто. Ледь чутно я відірвалася від землі й полетіла.

Ось і будинок, який мені потрібен.

Раз, два, три, - ось, здається, те віконце, яке я шукала. Повільно підлетівши до нього, я пробралася всередину. Темно-блакитні штори були щільно запнуті, через що в кімнаті панувала напівтемрява.

Хі-хі-хі-хі, ось і починаються мої забави, - пробурмотіла я, прочиняючи штори так, що в кімнату повільно проник маленький промінчик сонця. Він по-ранковому радісно й весело почав оглядати його обличчя. Русяве волосся відливало кольором золотої пшениці, прямий ніс, вольове підборіддя і ніжна усмішка осявали його обличчя. Цікаво, що йому сниться, якщо він так усміхається. Можливо, берег моря, блакитне небо або прості, банальні людські речі, від яких вони бувають у захваті.

До ідеального ангела мені далеко, - подумала я і вирішила почати гру. Підійшовши до тумбочки біля його ліжка, я всього лише натиснула одну кнопку на круглому будильнику, зробленому у вигляді земної кулі. І блакитний предмет почав видавати неприємні звуки.

Хлопець заворушився, його рука машинально вимкнула будильник. На диво, він не продовжив спати, а, солодко потягнувшись, розплющив очі та усміхнувся, побачивши сонячне проміння, що проникло в кімнату.

Дивний якийсь екземпляр трапився. Зазвичай, якщо я починаю жартувати, мало кому це подобається - усі лише зляться і лаються, а в цього - посмішка на обличчі. Я настільки була збита з пантелику, що просто перестала сердитися і не помітила, як сама почала усміхатися. А хлопець цілком милий, і посмішка у нього чарівна. Поки я обмірковувала, який підопічний потрапив до мене під крильце, він уже встиг підвестися і попрямувати до ванної. Лукаво блиснувши очима, я рушила за ним.

Вмостившись біля входу, я змогла ретельніше роздивитися його: доволі високий, з гарною фігурою - прям як грецький бог, що зійшов з Олімпу. Хоча про що я... Ці дурні люди вважають, що є гора, на якій живуть усі боги, адже вони зовсім нічого не знають, хоча думають, що скоро підкорять світ. Їм ще далеко до осягнення світу і досконалості. Всі вони від початку несуть у собі частинку зла і вад, самі того не розуміючи, прагнуть до ідеалу, але ніколи його не досягнуть.

Щось я розфілософствувалася і зовсім відволіклася. А він тим часом ретельно чистив зуби. Приємна несподіванка змусила мене усміхнутися вдруге за час перебування на землі: колір зубної щітки, як і вся ванна кімната, був мого улюбленого блакитного кольору. Виявляється, наші смаки в чомусь збігаються.

Поглянувши на календар, що висить на стіні, я дізналася, що на землі сьогодні вихідний.

Він займався своїми звичними справами: робив домашні завдання, читав книжку, розмовляв телефоном, гуляв. А я весь цей час з цікавістю спостерігала за ним. Начебто раніше всі ці людські дрібниці здавалися мені такими дурними, а коли їх робив він, навіть кумедно було дивитися на все це збоку. Я не встигла озирнутися, як перший робочий день добіг кінця. На місто повільно лягло чорне покривало ночі, лише маленькі дірочки-зірки, пропускаючи світло, допомагали людям не збитися зі шляху.

Я сиділа на підвіконні й спостерігала, як поступово згасають світні точки - вікна на іншій стороні будинку. Залишилося дві маленькі плями - напевно, скоро і їхні власники закінчать усі свої справи й ляжуть спати. Почувши тихе сопіння мого хлопця, я зрозуміла, що можна підніматися нагору.

Відштовхнувшись від підвіконня, я злетіла вгору й опустилася, як мені здалося, на найм’якшу хмарку. Але за частку секунди мене випередили, і тепер на уподобаному мною місці вже сидів якийсь нахабний янголятко.

Так, щось я не зрозуміла! Це ж моє місце, - гнівно вигукнула я.

А воно, начебто, не іменоване, - почула у відповідь.

Треба ж, у цього бовдура вистачає нахабства грубити мені! Ну вже ні, цього я йому не дозволю. Повільно підлетівши ззаду, я потягнула за край хмаринки так, що він стрімголов злетів із неї, наче з найкрутішої гірки. Поспостерігавши за його маніпуляціями в повітрі, я спокійно опустилася на своє місце і, переможно усміхаючись, почала чистити свої крильця.

Непомітно минула ніч. Зірочки розчинилися в досвітній тиші, і сонечко, солодко потягуючись, розправило свої промінчики. Це означало, що другий день моєї роботи вже розпочався.

Я спостерігала за ним збоку, а він, нічого не помічаючи, продовжував збиратися до університету: умивався, робив зарядку, готував сніданок. Поспіхом майже забув узяти парасольку, коли виходив із дому. А я посунула книжки, і вони з гуркотом повалилися на підлогу. Здивований, він пішов подивитися, що сталося, і помітив забуту парасольку. "Що б він без мене робив?" - промайнула в моїй голові думка.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍