Тіна Волф - Сім поцілунків до кохання, Тіна Волф

Марія щось тихо прошепотіла уві сні — щось про «міст» і «воду», а тоді ще більше притулилася до нього. І Андрій, зітхнувши, подумки попросив літак летіти повільніше, щоб ще трохи побути поруч.

Вже менше, ніж через дві години літак м’яко приземлився в міжнародному аеропорту  Марко Поло, який розташований за декілька кілометрів від Венеції, і як тільки вони ступили на землю, Марія відчула, як її серце затупотіло від хвилювання та позитивних емоцій, які переповнювали її.

З аеропорту Марко Поло вони вибрали звичайне міське таксі — ніяких розкішних трансферів чи показного шику. Лише двоє людей, які ще самі до кінця не розуміли, на що погодилися, але вже не могли зупинитися.

Марія вмостилась на задньому сидінні, вона глянула у вікно: небо затягнуте сірими хмарами, вітер розганяє легкий туман, а вологе повітря пронизане запахом моря.

Андрій мовчки сидів поруч. Він заклав руки в кишені куртки, трохи нахилившись вперед — ніби так можна було швидше доїхати. Але насправді він просто крадькома дивився на її профіль, на легкий вигин шиї, на очі, що невідривно стежили за дорогою.

— Вперше в Італії? — запитав він, щоб якось зняти напругу.

— У Венеції — так. У кіно була, у снах — теж, — відповіла вона, не обертаючись.

Таксі котилось мовчки, поки вікна не почали розкривати знайомі, майже листівкові пейзажі: канал Джудекка, червоні дахи, дзвіниці, які визирали з-поміж будинків, мов давні спостерігачі.

Таксі зупинилося біля терміналу водного транспорту. Валізи довелося тягнути за собою, перекочуючи їх через дерев’яні настили, поки вони не дісталися човна. Це була стара моторка, з подертим брезентом на бортах, але водій — чоловік з усмішкою і руками, які пахли морською сіллю, — допоміг їм завантажити багаж і махнув:

— Via!

Венеція розкрилась перед ними поступово. Спочатку — лише канали й стіни будинків, які сповзали у воду. Потім — вузькі мости, гондоли, випадкові туристи, запах мокрої штукатурки й кави. Вітер грався з волоссям Марії, і вона на мить заплющила очі — ніби хотіла закарбувати цю мить.

Готель вони знайшли не одразу. Назва на вивісці ледве читалась, а сам будинок ховався в одній із тісних вуличок, де багаж тягли вже не котячи, а несучи на руках. Андрій жартував, що це фітнес-бонус за політ. Марія — що це «романтика без фільтрів».

Фойє було затишне, зі старовинними меблями й ароматом лаванди. На рецепції їх зустріла літня сеньйора з товстими окулярами й усмішкою.

— Ви замовили два окремі номери, так? — перепитала вона англійською з акцентом.

Марія кивнула. 

— Так. Окремі. 

Вона сказала це трохи швидше, ніж треба було.

Андрій лише посміхнувся, не коментуючи. Його номер виявився навпроти її. У вузькому коридорі вони перетнулись поглядами, коли обоє поставили валізи біля дверей.

— Окей, — сказала Марія, стоячи на порозі своєї кімнати з ключем у руці, — давай зустрінемось через годину. Я приведу себе до людського вигляду … і тоді можна буде підкорювати Венецію.

— Ага, — кивнув Андрій, опираючись плечем об двері свого номера навпроти. — А я спробую не заснути під душем, як колись було зі мною в Амстердамі. Не хочу ще раз прокидатися з шампунем в носі.

Марія засміялася, махнула ключем у повітрі, ніби це був чарівний жезл:

— Чудово! Побачимось через годину — тільки без шампуню в ніздрях, будь ласка. Мені потрібно фотогенічного супутника на фото.

— Обіцяю бути принаймні на 70% придатним для фотографій, — відповів Андрій, посміхаючись.

— Підійде. Як для Венеції — то навіть занадто розкішно, — підморгнула Марія й зачинила двері.

У кімнаті вона на мить завмерла. Обперлася спиною об двері, вдихнула глибоко. Це місто здавалося надто гарним для сприйняття, надто романтичним для холодного розуму і саме тому вона боялася його найбільше. 

«Година, — подумала вона. — Усього година тиші, і я знову зможу вдягти маску «все під контролем»».

Але десь глибоко всередині вона знала — щось змінюється і навіть її звичні правила вже не так впевнено тримаються купи.

Через годину вони знову зустрілись у фойє. Марія — в легкому пальті кольору карамелі, з шаликом недбало перекинутим через плече, знову тримала стаканчик з кавою, ніби це її ритуальний талісман. Андрій — в темно-синій куртці, трохи скуйовджений, але усміхнений, як хлопець, що щойно отримав ще один шанс.

— Ну що, готова гуляти містом каналів, смакувати пасту й губитись у провулках? — пожартував він.

— Якщо ти пообіцяєш, що жоден голуб не буде летіти нам прямо в обличчя, як це вже було, — тоді так, я готова, — відповіла вона.

— Нічого не обіцяю. Це Венеція. Тут навіть голуби з характером.

Венеція зустріла їх несподівано щедрою для осені погодою — м’яке сонце виглядало із-під хмар і заливало вузькі вулички теплом, віддзеркалюючись у воді каналів. А блакитне небо ніби вкрало відтінок очей Марії — таке ж чисте, трохи наївне, спокійне зовні, але повне глибини й руху всередині.