Тіна Волф - Сім поцілунків до кохання, Тіна Волф

Розділ 3

Другий поцілунок - Венеція, Італія

Наступного ранку Париж зустрів їх ранковою серпанковою прохолодою, ароматом свіжої випічки й кави, що линув із пекарні навпроти. Вулиці ще тільки прокидалися — злегка сонні, змиті нічним дощем і ніжно рожеві від перших променів сонця.

Марія першою з’явилася у вестибюлі готелю. Вона була в зручних чобітках без підборів, джинсах, молочного кольору худі та короткій шкіряній куртці. Валіза весело підстрибувала позаду неї, ніби теж чекала на нову пригоду. В одній руці — стаканчик кави, в очах — передчуття чогось незвичного.

— Привіт, пташко рання, — озвався Андрій, спускаючись сходами зі своєю валізою. — Сподіваюсь, у тебе в тому стакані чарівний еліксир виживання?

— А як же! Кава з нотками «як я взагалі встала о сьомій ранку». А в тебе?

— В мене? Сила волі і надія, що в аеропорту буде круасан розміром із мої очікування від життя.

Біля входу до готелю на них вже чекало таксі, вони склали у багажник свої валізи і зручно вмостилися на заднє сидіння автомобіля. І поки ще машина не рушила з місця, Андрій запитав:

— Маріє, якщо ти передумала — скажи просто зараз, — прошепотів, злегка стискаючи її пальці. — Ще не пізно залишитися у Парижі, заховатись десь у найближчій кав’ярні й зробити вигляд, що цього всього немає.

Марія посміхнулась, ковтнула ще трохи кави.

— І що тоді? Ми все життя сидітимемо в тій кав’ярні, роблячи вигляд, що нам цього достатньо?

Андрій зітхнув і подивився на неї, намагаючись розгадати її думки.

— Гаразд, кав’ярня — поганий план. Але все одно... я хвилююсь. Якось занадто швидко ми з тобою летимо — у всіх сенсах.

Вона перевела погляд у вікно, де легкий дощ продовжував накрапати, роблячи блискучими осінні вулиці. Листя повільно падало з дерев і прилипало до бруківки.

— Може, й швидко, — мовила вона м’яко. — Але, знаєш, я ніколи не любила повільні історії. Там усе занадто передбачувано. А тут, принаймні, цікаво.

Андрій посміхнувся, не забираючи свою руку з долоні Марії.

— Тоді вперед! На зустріч пригодам! — він дав зрозуміти водієві, що час їхати.

Таксі мчало до аеропорту із шаленою швидкістю. Водій, схожий на персонажа із відомої французької комедії «Таксі», гнав так, ніби тікав від переслідування, натискаючи на газ із азартом божевільного гонщика. Машина петляла між смугами, як риба у струмку, а Андрій, попри хвилювання, кивав головою так  упевнено, ніби розумів кожне слово, яке бубнів водій французькою. Марія трималась за дверну ручку й сміялась — чи то від великої дози адреналіну, чи то з того, як Андрій старанно зображав поліглота в стані легкого шоку.

— Якщо ми не потрапимо в Італію, а десь у Люксембург — я знатиму, чому, — гукнула вона йому.

— Головне — разом, — героїчно проголосив він. — А решта, то деталі.

Таксі звернуло з центральної вулиці, і попереду вже виднівся термінал аеропорту. Їх чекала Венеція — місто, яке наче створене для поцілунків, випадковостей і рішень, що приймаються на вузьких мостах під старими ліхтарями. Місто, де вода замінює вулиці, а кожен закуток дихає історією й трохи пахне морем і смаженими артишоками. 

— Уявляєш, — промовила Марія, коли вони вже виходили з таксі біля аеропорту, — якщо ми випадково заблукаємо в одному з тих мініатюрних венеційських двориків, а потім знайдемо щось чарівне? Наприклад, приватний концерт для одного голуба і двох туристів із нашими обличчями.

— Якщо ми знайдемо голуба, який оцінить Вівальді, я йому ще й еспресо куплю, — засміявся Андрій. — Хоча мені здається, що у Венеції навіть голуби мають романтичні історії за плечима.

— То ж ми не відстаємо, — підморгнула вона.

Усередині аеропорту все було типово: черги, запах кави і людей, які або летять назустріч пригодам, або втікають від них. Та для Марії світ ніби трохи змінився. Раніше вона не була тією дівчиною, яка полетіла б із чоловіком, якого…  ні, вона ще не могла дати цьому визначення. Але їй було легко поруч із ним. Легко, й водночас — страшно.

Коли вони сиділи вже в літаку, і Венеція ставала ближчою з кожною хвилиною, Марія дивилась на Андрія крадькома і її внутрішній голос тихенько питав: «Чи не запізно все це?» Та інша її частина — та, яка раптом навчилася сміятись від його жартів, пити ранкову каву на ходу і вірити в безглузді ідеї з поцілунками в різних країнах — відповідала: «Та ні, Маріє, в самий раз!».

Марія заснула на плечі у Андрія, а він так і сидів нерухомо, щоб не розбудити, не потривожити її сон. І навіть, коли стюардеса запитала, чи буде щось із бару, він лише прошепотів:

— Тихіше, будь ласка... — злегка посміхнувся, і кивнув у бік Марії. — У мене на плечі найцінніший вантаж. Не хочу потривожити її сон.

Стюардеса тепло усміхнулась і жестом показала, що зрозуміла, а потім пішла далі. Андрій опустив погляд на Марію — її волосся лоскотало йому шию, а дихання було рівним і спокійним. Вона злегка муркотіла уві сні, мов кішка, яка нарешті відчула себе в безпеці. 

Він не ворушився, хоча спина вже почала нити від довгого сидіння, але в душі було дивне відчуття спокою й тепла. Якось непомітно цей політ перетворився для нього на щось більше, ніж просто на ще одну зупинку у великій авантюрі з поцілунками.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍