Тіна Волф - Сім поцілунків до кохання, Тіна Волф

Марія усміхнулась, злегка схиливши голову вбік.

— Ні. Тут надто просто. Париж має дати нам щось більше, ніж каву і випічку. Я хочу, щоб цей момент був таким, щоб його не можна було забути навіть у старості, коли ми станемо тими дивними парочками з лавки біля Сени.

— Тобто, ти все ж допускаєш, що ми будемо сидіти разом у старості?

— Якщо ти знайдеш мені акордеоніста, — відповіла вона, жартівливо дивлячись через край чашки.

— Чесно? Я вже запитував бариста. Він сказав, що може дістати кастаньєти.

— О, ні. Лише не кастаньєти. Я хочу класику — акордеон, пелюстки, і Ейфелева вежа.

— Добре. Сцена друга. Починаємо рух.

Коли вони вийшли з кав’ярні, Андрій притримав двері й м’яко торкнувся її спини. Тепло його долоні прослизнуло крізь тканину пальта, і вона на мить затамувала подих.

Знову були вулиці, парасолька, ранковий дощ, що перетворився на легкий серпанок. Ліхтарі ще тьмяно жевріли, розсипаючи м’яке жовте світло, яке мерехтіло в калюжах.

І в той момент, між ароматом кави, дотиком і словами, які нічого не вирішували, але говорили про все, Марія зрозуміла: перший поцілунок ще попереду. Але вже зараз він жив у кожному їхньому погляді.

І весь цей дощ, Париж, ранкове метушливе світло — здавалося, все це було лише декорацією до моменту, що чекав на них попереду.

Вони обійнявшись йшли під парасолькою і здавалося не помічали ні дощу, ні того дискомфорту, який він спричиняв. Їм було добре разом. Їх сміх лунав між вікнами старого Парижа, змішуючись з ароматами, дощем і першими проблисками тепла, що приходить тільки тоді, коли поруч правильна людина.

— Ти знаєш, що в Парижі є повір’я? — озвався він, лукаво зиркнувши на неї. — Якщо загадати бажання під Ейфелевою вежею під дощем — воно збудеться.

— Мені здається, ти щойно вигадав нове повір’я.

— Я ж у місті мрій. Тут це дозволено.

— Тоді моє бажання — щоб цей день не закінчувався.

— А моє — щоб ми не були просто туристами у ньому, — прошепотів він, і її серце пропустило удар.

Місто навколо ніби затамувало подих. Вони йшли вузькими вуличками, де бруківка блищала, мов дзеркало. Повз них проходили перехожі з багетами під пахвою, пробігала дівчина з мокрим песиком, і навіть старий чоловік у береті підморгнув їм, ніби був частиною великого романтичного сценарію.

Ейфелева вежа з'явилась зненацька, височіючи між деревами й будинками. Її конструкція здавалася нереальною — як декорація, що зійшла з фільму. Вони зупинились біля оглядового майданчика, де було менше людей, і, як на замовлення, дощ почав стихати, залишивши лише вологе повітря й блискучі краплі на пожовклому листі каштанів.

— Ну от ми й тут, — сказав Андрій, трохи нахиляючи парасольку, щоб бачити її обличчя. — І без акордеону, але з найкращою компанією.

— Не думала, що день, який почався із смс і кави, приведе мене сюди.

— І все ще без поцілунку, — нагадав він з нахабною усмішкою.

— Я просто економлю найкраще на десерт.

Вони обернулися до вежі, ніби хотіли запам’ятати цю мить. Вогнів ще не було, зате все інше було на місці: трохи дощу, трохи осінньої свіжості в повітрі, і серця, які билися синхронно.

— Якщо чесно, — прошепотіла Марія, — я трішки хвилююсь.

— А якщо чесно я — дуже. Бо це не просто Париж. І не просто поцілунок.

— А що тоді?

— Це... — він затримав погляд, — момент, коли все починається.

Вони стояли так близько, що чути було, як Андрій затамував подих. І коли вона заплющила очі, дозволяючи моменту трапитись, то зрозуміла: це був не кінець казки, а її справжній початок.

І в ту саму мить, під магією Ейфелевої вежі, з ароматом дощу у повітрі, з пальцями, що злились у теплі дотики, їхні губи нарешті зустрілися. Спершу обережно. Потім впевнено. Наче саме для цього мить чекала їх стільки років.

І хоча акордеон так і не заграв — для них і не треба було більше жодного звуку.

Ілюстрації створені за допомогою ШІ