Тіна Волф - Сім поцілунків до кохання, Тіна Волф

— Я — за настрій, а зачіску довіримо вітру і французькій драмі.

— Хочеш, щоб я виглядала як Жанна д’Арк під час бурі?

— А я виглядатиму як лицар, що її рятує. У нас будуть ролі!

Вони розсміялися обидва. А потім встали майже одночасно, забувши про круасани.

І хоча дощ за вікном не вщухав, а небо залишалось сірим — Марії він здався яскравим, бо вона знала: зараз вони підуть гуляти вузенькими вулицями Парижа, де мокрий камінь блищить, наче щойно натертий, а старі ліхтарі світять, як у кіно.

І може, десь у лабіринтах цього міста, на мосту чи під балконом, або просто на площі перед маленькою пекарнею — їхній перший поцілунок уже чекає.

Парасолька з’явилася з нізвідки — справжнє чаклунство в стилі Андрія.

— Ти ж не носив її в рукаві, правда? — здивувалася Марія, коли він урочисто дістав велику чорну парасольку з візерунком дрібних світлих пташок.

— Власність готелю. Я тимчасово її… позичив. Для вищої мети.

— Романтична прогулянка під дощем?

— Саме так. І можливо — перший поцілунок.

Вони вийшли з готелю, і відразу опинились у туманному Парижі, що огортав усе ніжною мрякою. Дощ більше не капав — він просто був скрізь: у повітрі, у звуках, у їхніх диханнях.

Андрій тримав парасольку в одній руці, а іншою — легко, ніби мимохідь, пригорнув Марію до себе. Її плече торкнулося його грудей, викликаючи незрозуміле хвилювання, а теплий дотик руки — несподівано м’який і впевнений — змусив серце в грудях застрибати, розливаючи по тілу тепло, схоже на перші промені весняного сонця після довгої зими, пробуджуючи давно забуті почуття.

Це було знайоме — і водночас абсолютно нове. Як старе фото, що знайшлося у шафі після років забуття.

Вони йшли вулицею Рю Клер — вузькою, брукованою, що вилась між затишними кав’ярнями та маленькими крамничками, звідки долинали пахощі свіжого хліба, сиру й квітів. Парасолька накривала їх обох, але Андрію постійно доводилося її нахиляти то в один, то в інший бік, бо «у Парижі, як виявилось, дощ падає з характером і своєю геометрією».

— Знаєш, — Марія зупинилася перед крихітною вітриною, де мереживні сукні, мов із казки, мерехтіли у світлі старовинних ліхтарів. — Я завжди думала, що гуляти під дощем — це красиво тільки в кіно. 

— А Париж — це кіно, яке ми самі знімаємо, — підморгнув Андрій і трохи сильніше пригорнув її до себе. — Якщо вже й мокнути, то хоча б з користю — для настрою.

— Ох, моє волосся вже стало вологим, — пробурмотіла Марія, намагаючись з-під парасолі глянути на своє відображення у вітрині.

— Не хвилюйся, ми просто зробимо фотосесію, яку назвемо «Волога богиня Парижа», — усміхнувся Андрій, трохи нахилився до неї і додав, — хоч зізнаюсь, навіть із зіпсованою зачіскою ти виглядаєш краще, ніж половина туристів із гідом.

— Лестощі не допоможуть, — пирхнула вона, але щоки її зрадницьки зашаріли. — Хіба що ще одна кава.

— Кава буде. Але з мене ще й круасан, бо кожна героїня романтичного фільму заслуговує на ідеальний французький сніданок у затишній кав’ярні, — сказав Андрій з усмішкою, в якій ховалась іронія і щось тепле.

Вони звернули з шумної вулиці в вузький провулок, де бруківка була вкрита мокрим блиском, а на балконах красувались червоні пеларгонії, що здавалися тут вічними. Запахи ванілі, карамелі й свіжого хліба виводили з рівноваги навіть найзапекліших аскетів. У затишку між двома старими будинками ховалася кав’ярня з вивіскою «Le Petit Rêve» — «Маленька мрія».

— Сюди? — Марія зупинилася на порозі, вловлюючи крізь вікно вогники свічок і тінь старенького бариста.

— А де ж іще? Париж — для мрій, ми — для кави, — Андрій прочинив двері, випускаючи вуличну мряку й впускаючи аромат кориці, м’якого світла й музики, яка грала десь на фоні, ніби на сцені у театрі.

Всередині було так тепло, що здавалось — сюди дощ не має права заходити. Старі латунні столики, свічки в пляшках з винним воском, полички з книгами французькою, які, скоріше за все, ніхто не читав, але всі любили за естетику.

— Ах, яке ж місце ти обрав, — зачаровано прошепотіла Марія, сідаючи біля вікна, крізь яке Париж виглядав так, ніби його малював художник, який випадково пролив воду на картину.

— Все продумано, — він подав їй серветку з маленьким сердечком, намальованим чорнилом. — Це твоя перша сцена в нашій спільній стрічці.

— Спільній? — підняла вона брови.

— Авжеж. Хто ще буде з тобою тягати валізу, стояти в черзі до Лувру і сперечатись, де смачніші круасани?

— Ну, щодо круасанів — ще подивимось.

Коли офіціант приніс каву, а круасани залишили на теплому блюді, Марія відчула, як у ній повільно тане щось, що вона довго тримала в собі — недовіра, напруга, потреба контролювати кожну мить. Замість цього вона просто сиділа. Просто пила каву. Просто слухала Андрія, якого колись вважала лише другом.

— То, може, перший поцілунок — просто тут? — його голос був м’яким, майже несерйозним, але очі сказали більше, ніж слова.