Тіна Волф - Сім поцілунків до кохання, Тіна Волф

Розділ 2

Перший поцілунок - Париж, Франція

Вулиці Парижа вранці — це щось магічне. Не просто видовище — це настрій, що проникає під шкіру. Місто ще не прокинулося повністю, але вже дихає повітрям обіцянок і кави. Туман ніжно огортає будинки, немов м’який плед, що оберігає від зайвого шуму. Кожен балкон, кожна вуличка дихає історією, спокоєм і тонкою елегантністю, якої не вистачало їй у звичних бетонних пейзажах дому.

Марія стояла біля вікна готельного номера, загорнута в білий рушник, з чашкою чорної кави в руках. Її довге світле волосся було ще трохи вологим після душу, а великі голубі очі вдивлялися у світ крізь запітніле скло. Вперше за довгий час вона прокинулася не від будильника, а від теплого світла за вікном і думки, що навіть осіння злива, яка краплями била по асфальту, тут виглядає чарівно — ніби спеціально змонтована сцена з фільму про новий початок.

У цей момент Париж не був для неї просто містом. 

Він був першим поцілунком нового життя.

Телефон завібрував, коли Марія робила другий ковток кави. Вона машинально потягнулася до нього, ще не готова до робочих чатів чи спаму. Але на екрані — лише одне повідомлення.

Андрій: «Я вже внизу. В ресторані, праворуч від рецепції. Чекаю з круасанами і таємницею».

Вона зітхнула, мимоволі усміхаючись. 

Таємниця. У його стилі. Легка зухвалість у тексті, фірмова посмішка між рядками — все це повернуло її до реальності швидше, ніж кава.

Марія квапливо поставила чашку на підвіконня, метнулась до валізи, яка досі стояла нерозпакованою, і заходилась гарячково шукати щось зручне, але не таке, ніби вона щойно вилізла з ліжка.

Темно-сині джинси, білий светр з м’яким коміром і пальто кольору карамелі — стримано, по-французьки. Її довге світле волосся — водоспадом спадало по спині та плечах, легке, як пух, майже прозоре на кінчиках, здавалося, що його сплели з сонячних ниток та ранкового туману. Додала трохи туші, щоб підкреслити чарівність блакитних очей, зробивши погляд більш глибоким та виразним. Її очі немов два сапфіри, що сяють з-під темних віял, притягуючи до себе увагу. Змащені блиском губи – ніжний акцент, витончена деталь, що додає жіночності та шарму. Вони мовчать, але говорять про свіжість, легкість та природну красу, залишаючи за собою ледь вловимий слід чарівності.

П’ять хвилин. Шість максимум.

Коли вона вийшла з ліфта на першому поверсі, легке хвилювання знову підкосило коліна. 

У той момент, коли Марія ступила до ресторану, щось навколо ніби завмерло. Світло з великих вікон лилось м’яким золотом, вкриваючи стіни, оформлені у теплих бежево-оливкових тонах. У кутках стояли великі кімнатні рослини в глиняних горщиках, а між столиками — плетені перегородки з виноградними лозами. На фоні ледь чутно звучав акордеон, і пахло щойно спеченим хлібом, розтопленим маслом та ранковою кавою.

Але вона дивилася не на це.

Їхні погляди зустрілись, і він — той самий Андрій — усміхнувся. Спокійно, трохи нахабно, так, як колись після першого проваленого іспиту, коли вони сиділи на підлозі в гуртожитку й вирішили, що не вчитимуться, а просто поїдуть у світ — він з гітарою, вона з блокнотом. 

Усе в ньому залишилось таким знайомим: його рука з чашкою кави, легкий нахил голови, і ця посмішка — наче він уже знає, що вона зараз скаже.

— Ти запізнилася на сім хвилин, — промовив він, коли вона підійшла.

— Я намагалася привести себе до ладу, щоб не зіпсувати тобі апетит, — відповіла вона, сідаючи. — До речі, круасан виглядає ревниво.

— Він відчуває конкуренцію. Але чесно — я не впевнений, кого хочу вкусити першим.

— Якщо це спроба флірту, вона застаріла ще на рівні MSN Messenger.

Вони обоє усміхнулися.

Андрій виглядав трохи інакше, ніж у спогадах. Дорослішим. Волосся трохи коротше, кілька дрібних зморшок біля очей, але вони тільки додавали шарму. У нього була темно-синя сорочка, розстебнута на ґудзик вище, ніж потрібно для сніданку, і легкий запах парфуму, що був одночасно спокійним і таким, що змушував серце битися трохи швидше.

— Париж і дощ — класика, — сказав він, кидаючи погляд у вікно, де краплі стікали по склу. — Прогуляємося?

— Ти маєш на увазі: підемо мокнути, захлинаючись романтикою?

— Саме так. Це ж місто любові. А у кожної історії тут має бути… перший поцілунок.

Марія підняла брову.

— Так ось ти до чого! А я гадала, що ми просто поїмо й розійдемося — як цивілізовані колишні.

— Тоді тобі краще не читати дрібний шрифт в тій угоді.

— Угода була написана на невеличкому аркуші із зошита в клітинку.

— Саме тому я маю свободу інтерпретації.

Марія відпила ковток кави й відчула, як тепло поширюється тілом. Ні, це не від кави. Це Париж. Це він. Це щось нове — і страшно цікаве.

— Гаразд, тільки одне питання, — сказала вона. — Якщо ми змокнемо — хто буде відповідати за мій настрій і зачіску?

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍