Тіна Волф - Сім поцілунків до кохання, Тіна Волф

— Якщо так виглядає осінь у раю, то я хочу тут жити, — усміхнулась вона, вдивляючись у венеційські дахи, — або хоча б отримати тут тимчасову прописку.

— Подаємо документи? — підморгнув Андрій, тримаючи в руці мапу, яку вже вкотре ігнорував.

Вони блукали Венецією навмання — без маршруту, без цілі, просто йшли, сміялися, зупинялися біля кожного моста, щоб зробити фото або просто подивитися, як світло танцює у воді. І раптом, звернувши у провулок, натрапили на щось казкове — маскарад.

Схоже, місто відзначало якийсь фестиваль — усі навколо були в костюмах: золото, пір’я, венеційські маски з довгими носами, таємничі жінки у плащах кольору вина, чоловіки в старовинних камзолах, музика, сміх, глінтвейн, запах смажених каштанів, дзвін голосів і флейт, і скрипок.

Марія закрутилась на місці:

— Це… це ж як сцена з фільму! Ми потрапили в інший світ!

— Так, тут дивовижно, дуже не звично та цікаво! — озираючись навкруги мовив Андрій.

Вони захоплено роздивлялися маски, фотографувались із акторами в костюмах, купили по крихітному каноллі на ходу. Але в цьому вихорі кольору та музики вони якось непомітно згубили одне одного. Спершу Марія подумала, що Андрій просто відійшов, потім — що жартує. Але пройшла хвилина, інша, потім п’ять.

— Андрію? — покликала, крутячи головою. — Ну, дуже смішно… Андрію?

Людський потік рухався без упину, і вона зрозуміла — він зник. Телефон — її рятівник. Вона набрала його, нервово тримаючи смартфон у руці.

— Алло! Де ти?

— У якійсь… арці… біля костюмованого чоловіка з голубом на плечі. А ти?

— Я біля жінки з пір’ям, яка тримає торт у вигляді гондоли! Це тобі про щось говорить?

— Це лише говорить про те, що ми обоє маємо зустрітися на площі Сан-Марко, біля годинникової вежі. Там, принаймні, більший шанс знайтись.

— Домовились.

Марія поклала телефон і глибоко зітхнула. І тут… її зупинила стара італійка. Невисока, з тоненькими сивими косами, у вовняній накидці кольору вересу. Вона щось захоплено говорила італійською — емоційно, жестикулюючи, ніби розповідала цілу історію.

Марія розгублено кивала:

— Сі… Сі, граціє… Белліссімо… — і усміхалась, хоча не мала жодного уявлення, про що йдеться.

Стара тримала її за руку, потім погладила по щоках, поцілувала в повітря біля обличчя і знову щось говорила. Марія розгублено подивилася навколо, намагаючись зрозуміти, чи це благословення, чи, може, вона зараз вийде заміж за чийогось онука.

Коли італійка нарешті відпустила її руку й пішла далі з кошиком винограду (звідки він узявся?), Марія нарешті вирвалась з чарівної плутанини та рушила до площі.

І поки вона пробиралась серед людей, вулицями, що пахли солодощами й морем, відчувала, як щось у ній змінюється. Може, ця подорож — не лише про поцілунки. Може, вона шукає не тільки Андрія на площі Сан-Марко. А щось глибше і справжнє.

Ілюстрації створені за допомогою ШІ