Тіна Волф - Сім поцілунків до кохання, Тіна Волф

Розділ 4

Другий поцілунок - Все та ж Венеція!

Марія, здавалося, пливла в бурхливому потоці людського моря, що заполонило вузькі венеційські вулички. Від самого мосту Ріальто до площі Сан-Марко шлях був схожий на квест у лабіринті строкатих масок, яскравих костюмів та гомону італійської мови, що перепліталася з усіма можливими діалектами світу. Здавалося, немов уся Венеція, разом із незліченними туристами, вирішила одночасно вийти на променад.

Марія обережно пробиралася вперед, намагаючись не зачепити пишне вбрання дам у парчі та не наступити на гостроносі черевики кавалерів у плащах. Вона постійно вибачалася, проштовхуючись повз галасливі групи, а то ледь не врізалася в вуличного музиканта, що завзято виводив мелодію на акордеоні.

«Андрію, ну де ж ти?» – беззвучно шепотіла Марія, марно намагаючись виокремити серед безлічі облич знайомі риси. Вони загубилися зовсім випадково, у вирі маскарадної круговерті, коли яскраве світло раптом згасло, а потім знову запалилося, але вже без нього поруч.

Нарешті, пробившись крізь останній натовп біля аркад, Марія опинилася на величній площі Сан-Марко. Голуби злітали в повітря, здіймаючи легкий шелест крил, а величні споруди довкола вражали своєю красою. Але серед цієї пишноти Марія відчувала лише зростаючу тривогу. Людей було неймовірно багато. Як знайти одну знайому людину в цьому мурашнику?

Вона повільно обвела поглядом площу. Біля колони Святого Марка жваво жестикулювала група японських туристів, фотографуючи лева. Біля годинникової вежі зібралася невелика юрба, розглядаючи рух фігур. Марія попрямувала до вежі, саме туди, де вони домовились зустрітися і це здавалося найочевиднішим місцем зустрічі.

Пробираючись до вежі, вона пережила кілька кумедних моментів. Спочатку прийняла високого чоловіка в чорній масці та плащі за Андрія, але, підійшовши ближче, розчаровано побачила незнайоме обличчя з пишними вусами. Потім її ледь не збив з ніг маленький хлопчик у костюмі Арлекіна, який кудись стрімко біг, розмахуючи дерев'яним мечем. А одного разу вона навіть випадково зачепила чиюсь маску з довгим носом, змусивши її власника голосно зойкнути.

З кожною хвилиною надія танула. Невже їй не доведеться відшукати на цьому казковому маскараді Андрія? Вона зупинилася посеред площі, відчуваючи, як підступає розпач. І саме в цей момент, піднявши голову до яскраво-блакитного неба, вона прошепотіла своє заповітне бажання: «Якщо ми зустрінемося тут, на цій площі, сьогодні... це буде знак. Це означатиме, що ми справді повинні бути разом. Якщо ні... значить, не судилося».

Вона глибоко вдихнула вогке морське повітря і знову почала оглядати натовп, вже з новою, тихою рішучістю в серці. Її пошуки тривали, сповнені надії та легкої тривоги, серед галасливого костюмованого дійства на площі Сан-Марко.

Марія стояла біля підніжжя величного годинника Святого Марка, його золоті стрілки незворушно відліковували час, який, здавалося, змовився грати проти неї. Саме тут вони домовилися зустрітися, якщо загубляться у натовпі. Але час минав, а знайомої постаті все не було. Її серце стискалося від тривоги, переплітаючись з гірким присмаком відчаю. Невже їхня дивна подорож, їхній експеримент із сімома поцілунками, закінчиться так безглуздо загубленим у строкатому венеціанському натовпі?

Очі Марії блукали по площі, марно намагаючись вихопити з безлічі масок та облич знайомі риси Андрія. Згадка про їхній паризький поцілунок – ніжний, але непевний – кольнула серце. Тоді здавалося, що між ними може бути щось більше, ніж просто давня угода. Андрій був таким уважним, таким цікавим співрозмовником. Її приваблювала його щира посмішка, його вміння бачити красу в дрібницях. Вона вже не могла однозначно сказати, чи керує нею лише страх самотності у чужому місті. З кожним проведеним разом днем, з кожною їхньою розмовою, у її душі міцніло невиразне, але тепле почуття до нього. Їй хотілося дізнатися, чи воно справжнє, чи це лише ілюзія, навіяна їхньою незвичайною ситуацією. І подорож до Венеції, мала стати ще одним кроком до розуміння.

Раптом серед строкатого натовпу її погляд зачепився за високу постать у чорній масці, прикрашеній срібним пір'ям. Щось у його поставі, у тому, як він трохи нетерпляче переступав з ноги на ногу, здалося їй знайомим. Серце Марії забилося частіше.

– Андрію? – несміливо вимовила вона, намагаючись пробитися крізь щільний натовп.

Чоловік обернувся. Його обличчя було приховане маскою, але вона впізнала його очі – ті самі, з іскорками сміху, які так їй подобалися.

– Маріє! – його голос прозвучав трохи захрипло, але з полегшенням. Він швидко підійшов до неї, і їхні руки нарешті зустрілися.

– Я вже почала думати, що ми загубилися назавжди, – з видихом сказала Марія, відчуваючи, як напруга покидає її тіло.

Андрій міцно стиснув її руку.

– Я теж. Тут справжній лабіринт із людей. Вибач, я задивився на вуличного міма і не помітив, як відстав.

На мить запанувала тиша, порушена лише гомоном площі. Вони дивилися одне на одного, але їхні очі говорили голосніше за слова.

– Ну що? – несміливо запитала Марія, відчуваючи, як у грудях розливається тепло. – Наш другий поцілунок... він має відбутися тут, у Венеції?

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍