Olenka Ing - Віртуальні межі, Olenka Ing

Старий термінал, який Арсен встановив ще в часи, коли VR тільки входила в побут, гудів наче живий. Він був запиленим, з тріснутим корпусом і величезною кількістю саморобних модифікацій, від яких сучасні інженери відвернулися б з жахом. Але саме цей пристрій був здатний підключити людину не просто до віртуального простору, а до того, що називалося вузлом свідомості.

— Це безпечно? — запитала Віра, сидячи на краю шкіряного крісла. Руки дрібно тремтіли.

— Відносно, — відповів Арсен, злегка посміхнувшись. — Все залежить від того, наскільки ти готова прийняти себе.

Орест мовчав. Його погляд був зосереджений. У ньому не було страху — тільки тривога. Як у людини, яка бачить, що головне ще попереду, і воно неминуче.

— Що буде, якщо я злякаюсь? — Віра не відводила очей від шолома. Він був тяжкий, з вбудованими сенсорами, подряпаний — ніби пройшов через війну.

— Тоді вузол покаже не правду, а те, що ти боїшся визнати. — Орест говорив спокійно, але голос його був трохи хрипким. — І ти залишишся в пастці.

— Чудово. — Віра скривилась. — То я або прокинуся з відповідями, або не прокинуся зовсім?

— Ні, — тихо додав Арсен. — Ти або знайдеш себе… або загубиш назавжди.

---

Коли шолом ляг на голову, все навколо затихло. Не так, як у сні — а як у фільмі, коли останній кадр завмирає, і час перестає текти.

Перед очима — темрява.

Потім — світло. М’яке, медове. Запах жасмину.

— Віра… — пролунав голос. Жіночий, ніжний, знайомий. — Маленька, прокинься.

Вона повернула голову. Побачила себе — маленьку, не старшу за чотири роки, в рожевій піжамі. І мати. Її мати.

— Але ж… — Віра здригнулась. — Мамо?

— Віра, ти сьогодні добре поводилась, — жінка усміхнулась, гладячи її по волоссю. — Тато буде пишатися тобою.

Цей момент був ніби закарбований у її свідомості. Але тепер — з іншого ракурсу. Камера змінилась. Вона побачила себе ззовні — і матір, яка після того, як Віра заснула, підійшла до стіни, натиснула панель, що відкрилася як схованка, і увімкнула щось схоже на записуючий пристрій.

— Об’єкт В-04 стабільний. Реакція на зовнішні подразники контрольована. Емоційна прив’язаність до моделі батьків підтримується. Наступна фаза через 48 годин.

Це не було дитинство. Це був експеримент.

Віра відступила назад. Дихати стало важко.

— Це неправда! — крикнула вона. — Це не могло бути! Вони мене любили!

— І це — правда, — озвався чоловічий голос. Із темряви вийшов силует. — Але це не виключає іншого.

Перед нею стояв Орест. Молодий. В окулярах. У білому халаті.

— Віра, це я. З минулого. Ти була створена для більшого. Але ми зробили помилки. І тепер ти — єдина, хто може завершити цикл.

---

Віра вийшла з віртуальної зони з криком. Її трусило. Шолом злетів із голови, а Арсен ловив її за плечі.

— Все гаразд! Ти тут! Це реальність!

— Вони... вони брехали! Все життя — фальшиве! — вона схлипувала, уткнувшись йому в груди. — Я — не я. Я експеримент!

— Але ти стала більше, ніж планувалось. І це — твій вибір. — Арсен тримав її міцно.

— Я бачила тебе... молодого. Орест, ти був частиною цього?

Орест опустив очі.

— Так. Але я поклявся все виправити. І саме тому ти зараз тут.

---

Віра відійшла на кілька кроків. У її очах вже не було сліз. Там жевріла рішучість.

— Що далі?

— Далі, — Арсен ввімкнув монітор, — ми знайдемо, хто ще був у проекті. І чому зараз усе починає знову активуватись.

На екрані з’явилось ім’я.

> Профіль: Д-р Єва Савран. Статус: зникла безвісти.
Координати останнього сигналу: сектор А-13.

— Єва… — прошепотіла Віра. — Я знаю це ім’я.

— Вона може бути твоєю матір’ю, — тихо відповів Орест.