Olenka Ing - Віртуальні межі, Olenka Ing
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Після того, як Віра випадково ввімкнула старий пристрій Арсена, в бібліотеці стало дивно тихо. Він виглядав звичайно: чорний, з потертою рамкою, подряпаний екран, ще з кнопками, які вже давно не виробляли.
Та варто було лише торкнутися — і щось змінилось.
Замість логотипу з’явилось старе фото. Її. Маленька, у віці п’яти чи шести років, у блакитній сукні, стоїть поряд із чоловіком, обличчя якого приховує світло.
Віра тримала в руках камінчик, а на її шиї — кулон із символом, який вона несвідомо малювала на полях блокнотів усе життя.
Серце стислося.
— Орест… — прошепотіла вона. — Що це?
Він мовчав. Але не з байдужості. У його очах було те, що ламає людей ізсередини — вина. Він повільно підійшов і торкнувся екрана.
— Це було давно, — тихо сказав він. — До того, як усе зламалося. До того, як ми втратили її.
— Кого? — Віра здригнулась.
Орест подивився прямо у її очі.
— Тебе, Віро.
---
Віра не спала всю ніч. В голові — мозаїка, яку неможливо скласти. Вона пам’ятала дитинство, але воно раптом стало... неприродним. Надто чітким. Надто правильним. І те, що раніше здавалося безтурботним, тепер — тривожило.
— Тату, — написала вона повідомлення, але не надіслала.
Замість цього вона взяла пристрій і пішла до Арсена.
---
Він сидів на терасі, попиваючи чорний чай, дивлячись у гори.
— Ти знала, що твої спогади програмувалися, — мовив він, навіть не обернувшись. — Частково, з любові. Частково — з необхідності.
— Вони використовували мене? — голос її здригнувся.
— Твій мозок мав ідеальні показники нейрорезонансу. Ти не була суб’єктом. Ти була носієм.
— І мій батько…
— Він створив тебе для свободи. Але ти стала ключем. Протокол «Орігамі». Це було його останнє творіння.
Віра не дихала. У повітрі нависла тиша.
— Що воно відкриває?
Арсен повільно повернувся.
— Мережу. Але не ту, що ми знаємо. Іншу. Внутрішню. Де всі свідомості можуть зустрітись. І всі таємниці — ожити.
---
У Віри паморочилось в голові. Вона бачила своє відображення у вікні, але щось у ньому не збігалося. Немов за склом — інша вона. Та, що пам’ятає більше.
І тоді голос Ореста, тихий, мов шепіт:
— Хочеш дізнатись правду?
Віра кивнула.
— Тоді ми повернемось у минуле. Але не фізично. Через «вузол спогадів». Ти повинна пройти це, Віро. Сама.
---
І саме в ту мить на екрані пристрою з’явилося повідомлення.
> Активація тригеру: суб’єкт В-04 розпізнаний.
Відлік розпочато.
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Віртуальні межі, Olenka Ing», після закриття браузера.
