Olenka Ing - Віртуальні межі, Olenka Ing
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Орест не спав. Насправді — не спав уже багато років. Сон, як і решта людських слабкостей, поступово зникав із його життя після «Спектру». Віра думала, що він задрімав у старому кріслі бібліотеки, але насправді він просто... згадував.
Колись він був ближче до мрії, ніж будь-хто з них.
---
2026 рік. Київ. Підземний корпус Центру ноосферних досліджень.
— Якщо людська свідомість — хвиля, — Орест пояснював команді, виводячи на проєктор спектрограму, — то ми з Арсеном вважаємо, що її можна синхронізувати. Задавши координатний імпульс.
— Це вже було, — перебив його Ігор (батько Віри), — біорезонанс, ентропія, інтерференція. Теорія. Але реальність складніша.
— А якщо ні? — посміхнувся Орест. — Якщо ми весь час просто боялися подивитися в глибину? І якщо зможемо з’єднати свідомості — не шляхом запису, а через пряму трансляцію?
Саме тоді народилася перша версія «Спектру».
Троє. Арсен — мозок, що обчислює. Ігор — математик, скептик і баланс. І Орест — мрійник, який шукав Бога в кодуванні хвиль.
---
Перші експерименти були безпечними.
Двоє учасників входили в нейроінтерфейс, зчитували відчуття третіх людей. Поступово — не лише емоції, а спогади. Потім — бажання.
Та в 2027-му один учасник не вийшов зі стану підключення. Його тіло жило, але розум — ні. Він залишився у "мережі".
Це стало першою тріщиною.
— Ми створюємо портал, — казав Орест уночі, стоячи з Арсеном на даху корпусу. — Але не знаємо, куди він веде. Уява — не просто механізм. Це поле. І ми вже перетнули його межу.
— Ти хочеш зупинитись?
— Навпаки, — голос Ореста тремтів. — Я хочу дізнатись, чи за межею ще є ми.
---
Та експеримент 0.7 був фатальним.
Орест підключив себе до «Спектру» на 43 хвилини — довше, ніж будь-хто. Він пережив свідомості десятків людей, зокрема... свідомість того, хто вмер у 2027-му.
І з цього він не повернувся таким, як був.
Його пам’ять почала розшаровуватись. Він не завжди міг сказати, що належить йому, а що — чиїмось спогадам. Слова в його мові почали зміщуватись — він змішував мови, уривки віршів, навіть фрагменти програмного коду.
Коли в центрі стався перший технічний збій — саме Ореста визнали причиною. Арсен намагався захистити його, але протокол безпеки спрацював.
Ореста ізолювали. Формально — на реабілітацію.
А неформально — знищили всі згадки про нього в офіційних звітах.
---
Але він вижив. Тіло — на околиці карпатського села, розум — блукав у хвилі, іноді підключаючись до чужих пристроїв, мов привид.
Він вчився бути «за екраном». Присутнім, але невидимим. Інформаційним фантомом.
---
І тепер, сидячи в кріслі Арсена, він прокручував у голові уривки тих моментів. Особливо — один спогад.
Той, якого не мав знати ніхто.
---
— Ти не сказав їй, правда? — голос Ігоря, батька Віри, лунав у темряві.
— Вона ще дитина, — відповідав Арсен.
— Але вона — носій. Її мозок унікальний. Якщо ти даси їй вибір — вона зрозуміє. Якщо ні — втратиш її назавжди.
І тоді Орест почув свій власний голос. Десь між шарами спогадів:
— А що, як її свідомість уже приєднана?
Мовчання.
— А що, як вона — ключ?
---
Тепер він знав: Віра не просто була донькою Ігоря. Вона була частиною проекту.
Вона — була "Спектром".
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Віртуальні межі, Olenka Ing», після закриття браузера.
