Рита Адлер - Між полум’ям і тінню, Рита Адлер

Глава 7. Полум’я, шовк і пастка

"Я ніколи не боялась злих. Я боялась тих, хто хотів мене прикрасити замість почути"

 

 Акане

Все сталося раптово.

Останнє, що я пам’ятаю — аромат бузку  і тінь, що закрила небо.

Крила. Швидкість. Ревіння.

Йосемару?!

Я не встигла закричати — він підняв мене, мов пір’їну, і за мить небо під ногами стало далеким, а серце — важким від страху і передчуття.

Ми летіли довго.
Його лапи — не стискували занадто, але й не запитували дозволу.
І ось — скеля. Замок. Тиша.

Мене не кинули до темниці.
Мене вітали.

Жінки — мов привиди. Всі молоді, мов виліплені з порцеляни. Очі — покірні. Пальці — вправні.

— Панна повинна бути чистою для Вогняного Володаря, — сказали. — Він хоче, щоб ви відчували себе… достойно.

Ванна з трояндами. Пелюстки ніжно торкались мого живота. Аромат — хтивий. Вода — мов пісня, в якій тебе хочуть приспати, а не втішити.

Мене купали, пестили, прикрашали — ніби не для мене, а для чиїхось очей.

Потім на моє тіло надягли вишукану сукню із шовку, вкритого золотими візерунками, глибокий виріз майже не приховував опуклості грудей.
Гребенями зі словнової кістки розчесали змащене пахучими оліями волосся — кожне пасмо було, мов натягнута струна.

Нарешті на голову одягли золоту корону.

Важку й холодну.

— Для обраниці Вогняного Дракона, — промовила старша служниця. — Йому подобається, коли, коли жінка сяє.

Я не встигла щось відповісти, аж тут двері розчинилися та  увійшов Йосемару, його кремезне тіло ховалося під чорним довгим плащем.
Він виглядав божественно.
Але в його очах… вогонь, що не грів.

— Акане, — сказав Йосемару. Його голос — мов ніж, що різав шовк.— Я не прийшов змусити. Я прийшов запропонувати.

Я мовчала.

— Стати моєю... Повелителькою цього замку. Матір’ю мого наступника — бо ти вже носиш полум’я в собі.

Він наблизився. Опустився на коліно.

— Я не вимагаю кохання. Лише — твоєї присутності.І твого імені поруч із моїм.

Я дивилась на нього — і на троянди навколо. Вони були ідеальні.Але…не пахли. Як і ця пропозиція.

 

Я стояла перед Йосемару.
Корона тиснула мені на скроні, сукня перетискала тіло, пелюстки троянд лежали, розкидані під моїми ногами, мов запашні сльози.

— Ну ж бо, — сказав чоловік, — будь моєю.

І я відповіла.

Полум’я вирвалось із моїх долонь, із волосся, з самого серця.

Моя сукня затріпотіла, мов жива, волосся стало легким, як дим. Очі — запалали древнім світлом.

— Я — не нагорода.Я — не титул.Я — вогонь, Йосемару, - крикнула я і кинула полум"ям.

Він відлетів — не закричав, лише скреготнув зубами.
А потім — усміхнувся.

— Ах, ось вона — моя королева. І якщо не словами… Що ж, тоді доведеться тілом.

Йосемару зник і з’явився поруч — але в подобі дракона. Його лапи-долоні були гарячими, але не пекли.
Вони тримали, міцно, впевнено, так, ніби я — спалах світла.

Я билась. Але живіт…
Я не могла дозволити постраждати дитині, тому якоїсь миті обм"якла й здалася.

Йосемару миттю повернув собі людську подобу, посміхаючись моторошною посмішкою спотвореного шрамами обличчя підхопив мене на руки та поніс крізь золоті зали, повз мовчазних служниць.

До… золотого ліжка!

Червона шовкова постіль. Розкіш. Тиша.

Він обережно поклав мене на червону шовкову постіль. Нас оточувала тиша, в його вустах - мовчання, але в очах та серці - вогонь жаги і пристрасті.

— Я не скривджу тебе, — прошепотів він. — Але зроблю тебе моєю.

Його губи почали торкатись мого тіла — плеча, шиї.
Не грубо. Але хижо.

Я затремтіла. Але не від пристрасті. Від відчаю.

- Де ти, Кейдзо?.. - спомоглася прошепотіти я, відчайдушно стискаючи оголені стегна та готуючись втратити честь.

Аж раптом — все вибухнуло.

Стіни здригнулись.
Зі стін та стелі посипалося каміння. Повітря заворушилося від вітру. І увірвався він - в подобі лиса з крилами.
Очі — лють. Кігті — блиск. Вогонь — любов.

 

- Кейдзо...

 

— Відійди від неї, — прошипів він.

Йосемару повільно підвівся. Усмішка ще лишалась на вустах.

— О, герой. Ти завжди трохи запізно.

- Ти помиляєшся!

Я схлипувала на ліжку, а перед очима вже почався бій.

Вогонь проти блискавки.
Лис проти дракона.
Любов — проти влади.

Я намагалась підвестись. Але була затиснута золотими нитками простору — чарами палацу.

І тут… Йосемару прошепотів закляття.
З його руки вирвалася сітка, виткана зі світла й гніву.

Магічна. Небезпечна.

— Хочеш бути звіром? Тоді сиди в клітці, звірю, - прошипів він.

І… Кейдзо опинився всередині.
Маленький, стиснутий. Він бився. Крутився. Але сітка стискалась.

Я закричала:

— Не чіпай його!

А Йосемару повернувся до мене. Його очі палали люттю дракона та хіті.

— Тепер ти моя. Інакше — він зникне назавжди.

 

Сітка стискалася.

Кейдзо корчився, очі вогняні, але тіло — стиснуте чарами Йосемару.

— Звільнись! — кричала я. — Прошу…

Він намагався, бився, скручувався — але світло було сильнішим.

А я — стояла, затиснута золотим простором.
До мого горла підступала лють.
А до рук — вогонь.

Я згадала голос прабаби, що колись сказав:

“Справжній вогонь не кричить. Він росте. І ламає все, що заважає.”

Я підняла руки.І не молилась — пам’ятала.

Мої очі — засвітились, волосся — спалахнуло, а живіт — мов заряснів світлом зсередини.

Я стала джерелом.
Я стала правогнем.

— Досить! — крикнула я. — Я не обираю з вас. Я обираю себе. І те, що в мені.

Вогонь рвонув із мене — у всі боки.
Золоті чари — згоріли.
Сітка — зникла в іскрах.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍