В'ячеслав Васильченко - Tattoo. Читання по очах

Зміна смуг.

Зебра життя.

Закон.

– А в тебе є «мартині»? – підморгнув Ігор, криво посміхнувшись.

– Немає… – Слова випали, грюкнувши об підлогу. І соломки ніхто не підстелив.

– Поважаю. – Вуха Ігоря майже з’єдналися з ротом.

– Отож, – розчаровано закивав Лисиця.

До матеріалів повертатися не хотілось. Думки лишилися за дверима. От уже ж механізм!.. Але хочеш чи не хочеш, а справи самі з місця не зрушать. Берись за рукави…

Та завадив новий стукіт. Прозвучав як знущання: неповторне двічі не повторюється.

Богдан ізнехотя відчинив. Підняв очі від підлоги, звів на «стукача» і… О боже! Винятки ніхто не скасовував. У проймі знову засяяло. Та сама «богиня» ще раз змусила серце гасати.

– Е-е-е, – почала дівчина й прошила усмішкою розгубленого бовдура навиліт, – а мед точно є?

– Ну-у-у, – заклинило Богдана. – Звісно. – Розклинення сталося різко. – Усе – по-чесному. – Розвів руки.

– Квітковий чи гречаний? – з недовірою поцікавилася «богиня».

Питання вимкнуло в голові світло. Підступно. Без попередження. Чи пробки перегоріли? Так наче ж автоматика…

– Не знаю… – Без світла в голові змогло народитися тільки це.

Дівчина задумалась. Надягнувши маску інтриганки. І що ж далі?

– Тоді – до побачення. – Красуня розвернулася й рішуче пішла.

Скарбничка, що так несподівано знайшлася, гупнула об кахляну підлогу й розлетілася на «запчастини». А всередині – порожньо…

«Найнялася чи що? – почав гнівитися професор. – Знущається тільки! Працювати не дає…»

Дверима гупнув з більшою силою. Хоча… у чому ж вони винні? Одвіркам перепало найбільше.

– Таку чаєм не заманиш, – розчаровано сказав Марченко, коли бовдур-казанова повернувся до столу. – Делікатеси тут треба вищого розряду.

– А розмова інтелектуальна вже й не цінується? – запитав Богдан для годиться, бо сам усе чудово розумів. Фраза відганяла минулим століттям. І – хронічним «ботанізмом». Найгіршим, що може трапитися із сучасним залицяльником.

Марченко похитав головою і сказав:

– Навіть з чаєм і медом на додачу. «Не той тепер Миргород…»

– «Трактор в полі дир-дир-дир»[15], – перекривив професор. Цього Ігор очікував найменше. А Лисиця з удаваним сумом додав: – Не наш сьогодні день.

– Усе ще попереду, – підморгнув донкор.

– Побачимо.

Богдан зціпив зуби і знову схилився над матеріалами. Узяв інформаційну довідку.

– Так… Ну, і хто ж там він у нас? – Почухав потилицю. – Ага. Кречет Костянтин Петрович. Двадцять вісім років. Розлучений. Власник студії тату «Rarity» й, за неофіційними даними, бару-пабу «Ричард». Жив сам. Батьки померли кілька років тому. Народився в Торезі Донецької області. Пізніше переїхали в Донецьк. Випускник сімдесятої гімназії. Гм… Навіть так? – Подивився на Ігоря. – А сестра дружини твоєї його не знає?

– Не думаю. Вона там працює недавно. Років з три.

– Ясно. Добре… Та-а-ак… Закінчив Донецький національний університет економіки й торгівлі імені Михайла Туган-Барановського за фахом «Холодильні машини й пристосування». Навчався в художній школі. Тоді ж захопився тату. За фахом так і не працював. Під час навчання в університеті вже став популярним татуювальником. Потім відкрив студію. Його роботи високо цінувалися й коштували дорого. Захоплювався рок-музикою. Відвідував концерти. Наркотики не вживав. Вів здоровий спосіб життя. Висновок експерта: «Смерть настала в результаті поранення в груди гострим предметом».

– Удар професійний, – сказав Марченко. – Прямо в серце. Без шансів.

– Ясно, – кивнув професор задумливим фейсом.

– Що «ясно»? – запитав з надією донкор. Усе ж таки вірив у факіра.

– Що удар професійний, – усміхнувся Богдан. – Ну і – що нічого не ясно. З цієї довідки багато не візьмеш. Так, доїння козла. «Народився-одружився». Тільки не ображайся.

– Та я що?.. – стенув плечима Ігор. – Без проблем. Будемо шукати. Я вже склав список друзів і знайомих. Завтра зранку почну.

– Це правильно, – похвалив Богдан. – Людина часто довіряє друзям багато таємниць. Те, що муляє серце. Але не треба забувати й про ворогів. Там теж буває врожайно.

– Про ворогів можна дізнатися від друзів, – підкинув майже-афоризм Ігор.

– Точно, – зрадів Лисиця. – А ще кажуть, що «й ворогів не треба, коли такі друзі є». – Підморгнув. – Напрямок правильний. А я завтра навідаюсь до міліції вашої. Треба connect people «замутити». Звісточку з Києва передам. Від серйозних людей. Може, підтримки відсиплють. Або хоча б палиці в колеса не пхатимуть. А якщо й допоможуть – узагалі буде fine.

– У мене в багатьох райуправліннях «усе схвачено».

– Це добре. Бондаренко теж такий.

– Без цього нам не можна. Як без рук. А так… Та й у житті не зайве. Від тюрми та від суми… Сам знаєш…

– Знаю… Ти мені залишиш усе це добро? – кивнув на стіл.

– Звісно.

– Подивлюся. Щоб знати стільки, скільки й ти. І одразу ж запрягаємося. Тут кота за хвоста тягти не можна. Результат крізь пальці проскочить. По вусах протече, а до рота не заскочить.

– Еге ж. Куй залізо… До речі, завтра з’їздимо до одного цікавого чувачела.

– Що за один? – із цікавістю насторожився Богдан.

– Теж татуювальник. Термінатором називають.

– Чому? – здивувався професор.

– Так одразу й не відповіси, – задумався Марченко. – Однорукий він. Носить біоелектричний протез. І одноокий. Там теж протез. Мабуть, через це. Легенди про нього такі ходять. Ледь немовлят не їсть. Я з ним кілька разів перетинався. Слизькуватий. Непростий. Камінь за пазухою точно ховає. Чи й крутіше щось. Отже, побрехеньки, мабуть, не на порожньому місці виросли. Багато може. Знайомства скрізь. Усе підмазано… Якщо чесно, я його боюсь… І ця його «андроїдність»[16] робить страх іще більшим. І не в мене одного.

– Гм… – хмикнув Богдан. – Це вже цікаво. А якої руки немає?

– Правої. І ока теж правого.

– То він лівша?

– Довелося стати. Хоча з народження – ні. Але які варіанти?

– А руку й око де втратив?

– Шалені дев’яності. У його дружини бізнес був. Страусова ферма. М’ясо, яйця, шкіра. Грошики почали крутитися. От «джентльмени удачі» тутешні й викрали його. Хотіли, щоб дружина грошиками поділилася. А вона сказала, що нічого не заплатить. І по цимбалах, що вони зроблять із чоловіком. Тоді йому викололи око й відрубали руку. І підкинули їй. А там така татуха була, що хто-хто, а дружина впізнає відразу.

– І що вона?

– Дременула за кордон. До Нової Зеландії. Нібито. Частина грошей і так за кордоном була. І тільки смуга за нею лягла.

– А він же що? – зіграв виборного Макогоненка[17] Богдан.

– Бандюки розкусили, що все накрилося мідним тазом, і відпустили. Знали ж, що татухи б’є. А для них це відгонило бандитським романтизмом. Ну, і він сяк-так почав повертатися до нормального життя. Підлікувався. Друзі допомогли протези поставити. Перевчився на ліву руку. І знову став татуювальником «номер один» у Донецьку. Розжився грошима. Бізнеси всякі повідкривав. Протези міняє на новинки. І «права рука» – наче рідна. Але працює, зрозуміло, лівою. Такі шедеври набиває, що спробуй знайти.

– Гм, сильний, – щиро похвалив Лисиця.

– Так. Але працює тільки з ВІПами. До речі, кажуть, що дружина його кілька років тому загинула. Начебто машина збила. На переході. Але це можуть бути тільки чутки. Є кому розпускати.

– У нього вони теж є, вороги?

– Смієшся?

– Сміюсь. А про дружину – всяке може бути. Хоч і виключати нічого не можна. Але ж ти тут так його чорною фарбою розмалював, що я уявив такого собі кіборга-монстра.

– Завтра сам побачиш. І відчуєш. На своїй шкурі.

– Думаєш, зможе нам пособити?

– Думаю. У темі ж він. Про «потойбіччя» татуювальницьке багато знає. Що там, за вивісками красивими, заникане. І не тільки про нього. Він узагалі – «знахідка для шпигунів». І слідаків. Непростий мен. Таємничий. Живе самотньо. Мало кого до себе підпускає. Але мені пообіцяв. Я вийшов на нього через одних знайомих, а ті через своїх. Про зустріч домовився сьогодні зранку. Він сам подзвонив. Я ж знав, що ти приїдеш. От і заворушився… Чуйка в мене, що про Кречета він нам зможе дещо підкинути.

– Якщо воно є.

– Так. Але «є» – завжди. І про всіх.

– І про тебе?

– Про мене немає. Миші з’їли, – підморгнув Ігор. – Хіба що кілька крихіток малесеньких.

– Ну, це небагато. Живи…

– Шноракалуцюн! – відповів Ігор. – Це – «дякую» по-вірменськи. Одногрупник у мене був вірменин. Григян. Але ми називали