В'ячеслав Васильченко - Tattoo. Читання по очах

– Ari ongietorria, – відповів Лисиця. – Це – «будь ласка» по-баскськи. Просто знаю.

– Паліглот, – підморгнув донкор.

– Десь так… Слухай, а може, Кречета ухайдакали, бо хотіли одержати силу майстра? Всю. Яка вийшла з нього після вбивства й перейшла на тату?

– Ну, не знаю, – стенув плечима Марченко. – Це вже глибока архаїка якась. Хіба у ХХІ столітті може хтось у таке вірити? Ну, може, божевільний?

– Божевільний? – насторожився професор. – Гм… Варіант. Треба цю версію теж перевіряти.

– Треба, – погодився Марченко. – Але завтра. Бувай. Поїду. Є ще кілька справ.

Він дав потриматися за міцну п’ятірню й пішов. Зранку в плуга і – тягтиме. Така робота. Розраховуй тільки на прудкі ноги. Та ще голову недурну.

Лисиця замкнувся й засів за стіл. Попрацює ще. А втомиться – у душ та й люлі-люлі.

Узяв іще раз довідку. Пробігся знову. Нічого нового не випливло. Гм… Закінчив універ. Так багато хто робить. Витрачають п’ять років, щоб одержати диплом про «вишку», а потім ховають його «під сукно» й ніколи не витягують. А навіщо? Є улюблена справа. Що приносить непогані гроші. Живи і пий кайф. Ось таке щастя. Про це мріє кожен. Але одержують не всі. Далеко не всі. А цей Кречет зміг. Досяг. Знайшов себе. Витоптав собі місце під сонцем. Де тобі потрібне зовсім інше, а не універівські корочки. Роками відшліфована майстерність. Талант. Ну, а навчання часто для таких людей – це задоволення бажання батьків, які мріяли побачити кохане чадо великим начальницьким цабе. А без диплома, ясно, це – неможливо. Тому й роблять усе, щоб «запхати» любого телепня до вишу. Навіть усупереч його волі. Гм… До речі… Багато цікавого дізнався пан Кречет, вивчаючи «холодильні машини і пристосування»? Нудьга така, мабуть… Хоча… Це може бути лише «твоя дзвіниця». Він же творча натура… Та ні. Точно тікав із пар. У кіно. В кафе. З одногрупницями. Цілувалися. Романи заводили. Ех, шикарний час… Ні… Навіть за саме це варто терпіти лекції з «кривошипно-шатунного задовбізму». І навіть цілих п’ять років.

Усе це було в житті пана Кречета. І був тоді він щасливий. А зараз його немає. І життя його закінчилося. І більше такої людини ніколи не буде. Несправедливо? Так. Але це знову ж таки «твоя дзвіниця». Ніхто не знає, що записано в «книгу життя». Ну, і «книгу смерті» – теж. Кому скільки. І – які дати з обох боків тире між ними. На шикарному пам’ятнику. Чи простому металевому хресті…

Узяв фотографію. На ній Кречет, судячи з усього, сфотканий на паспорт. У двадцять п’ять років. «Офіціоз». У костюмі. Після університетського випускного, мабуть, іще раз надягнув. Той самий. Уліз.

Із фотки дивиться звичайна людина. Не гірша й не краща за решту. Яка, як і всі, хоче відрізати свій шматочок щасливого пирога. Але… Тільки почав. Відрізав і відкусив разів зо два.

Світлі очі. «Цивільна зачіска». Костюм. І не скажеш, що рокер.

Узяв нову фотку.

А тут уже – у всій красі. Триденна борода. Довге волосся зібране в «дульку». Шкіряний картуз. Шкіряний жилет на голе тіло. Шкіряні штани. Передпліччя й плечі, що виглядають з-під жилета, вкриті татуюваннями. На зап’ястках – браслети зі стальними шипами. У вирізі жилета – великий металевий хрест на масивному ланцюзі. Із компанією стоять перед баром-пабом «Ричард». Дружбани – такі ж «монстри». Схожий прикид. Теж у татухах. Усміхаються. Щасливі. «Монстри року». Інакше й не назвеш.

Наступне фото – в самому пабі. «Ті ж і Хлестаков». П’ють задоволено пиво з великих високих кухлів. Літрів по півтора. Жлуктять, ніби «воду живлющу». Усі радісні. Щасливі. Гм… Фотки для цього й потрібні. Щоб зупинити незупинне. Вихопити із життєвого бігу щасливу мить. І зберегти її навічно. Чи хоча б – на скільки можливо…

До речі. У таких тусах і наркотики ходять стопудово. Хоча б по разу кожен скуштував. А, частіше, й не по разу. Для Богдана той світ – узагалі територія незвіданого. Він не розумів ні психології рокерів, ні їхньої філософії, ні цінностей, ні неписаних правил. Він, як декабристи[18], «страшно далекий» від цього «народу». У нього – зовсім інша галактика. Яка з Кречетовою не те що не перетинається, а навіть «мешкає» за сотні тисяч світлових років від неї. А там, де наркотики, лихо близько ходить. Може, і до Кречета саме таке в гості зайшло? Та й закони там свої. Упливеш туди – й або вити «по-вовчи», або… Це – один з реальних варіантів. Тут люди круті. На все піти можуть. І очі виколоти – нуль проблем.

Наступне фото – труп. Видовище не для слабаків. Не для тих, хто хитавицю не переносить. Але Богдан уже надивився. І ті емоції, що спочатку лизали серце шершавими язиками, зараз тільки легко кололи. Швидше – для годиться. Не більше. Серце вкуталось байдужістю. І це, мабуть, правильно. Бо надовго б не вистачило. А воно ще ой яке потрібне.

Закривавлений фейс. Вирви понівечених очей. Вічна заспокоєність на обличчі. Напроти серця – рана. Тіло – у крові. Ножа немає. Ось на що перетворився пан Кречет. Із чужої лихої волі. «Рокер-монстр». А на фото – просто «монстр». Бо людиною те все назвати вже важко. Хіба колишньою.

У висновку експерта сказано, що удар професійний. Точно в серце. Кілер? Серед оточення Кречета в його рок-тусі такі точно можуть бути. Там узагалі хто завгодно треться. Вріж поли й тікай від тих людей… Хоча… Навряд чи рокери думають так само. Якщо взагалі думають. Але не забороняти ж їх. «Субкультура». Мають право. У них самовираження таке. Хтось колекціонує вина, хтось малює картини, а хтось ходить на полювання. Господь учинив мудро. Давши кожному по життю. Роби з ним усе, що захочеш. Але коли вже зробиш, нарікай лише на себе. Твій вибір. Ну, або не зробиш…

А цікаво, очі викололи до удару в серце чи після? Хоча… Якщо кілер, то чому ніж? Пістолет із глушником же простіше. Знайома кілерська класика. Чи ні? Чи йому краще так? Очевидно. Раз саме так усе зроблено. Але очі… Вони тут явно зайві. Ну, це якщо просто вбити хотіли. А якщо знущалися? І провина Кречета якраз і пов’язана з очима. Не побачив? Не догледів? Гм… Татуювальник і очі. Вони для нього – один з «інструментів». Усе правильно. Дав маху в роботі. Зробив неякісно. От і одержуй.

Картинка ожила. Грубий гевал з ножем. Тримає Кречета за довге волосся. «Ти сліпий? Не добачаєш, що таку фігню зробив? Як мені з такою шнягою жити? Га?» І – на! Лови справедливу відплату. В обидві руки. Логіка десь така. І життя для такого «крутого мена» нічого не варте. Чуже життя. Головне ж – це його «поняття». Саме за ними він і живе. І світ вимірює ними. Отже, клієнти? Шукати треба там? Правда, вбивці серед них може й не бути. Але замовник… Гм… А якщо заніс хворобу? Та ні. Це ж бізнес. А такий, як у Кречета, – серйозний. І тут проколів бути не може. Клієнти ж – насамперед! Сто разів перестрахується, а престиж фірми збереже. Він же як повітря. Задихнешся без нього. Хоча… Якщо дружив з наркотиками, до всього міг докотитися. І до проколу теж. А може бути й таке, що клієнт захворів, а татуювальник тут – «жодним боком». Але його роблять крайнім. І весь гнів виміщують на ньому. Так… Купа варіантів. А залізні факти такі: професійний удар ножем, не-пограбування, виколоті очі. Убили, щоб убити? А очі… Ритуал? Боявся, що залишиться в очах його «фото»? Така помста? Поки думається тільки про таке.

Ще переглянув кілька фоток із Кречетової студії. Побачив обладнання (спеціальні стільці, складані кушетки-крісла, столи, заставлені різноманітним причандаллям (машинки, флакони з фарбами «Intenze», «Eternal Ink», «Dynamic», «Starbright», баночки зі знеболювальними мазями), «жіночий» манекен, фотографії татуювань на стінах, кілька каталогів (один розгорнутий). Але думалка вже відмовлялася думати. Гаразд. Час у люлю. Через душ. І на кілька годин – «солодке