В'ячеслав Васильченко - Tattoo. Читання по очах

має тільки одне значення. Швидко біжить. Решта – мене не колише. А біжить він, щоб ти розумів, дуже швидко. Пора вже й запрягатися.

– О’кей. Стартуймо.

Ігор заховав лоточки до багажника й проворно вмостився в «лачетті». Лисиця зробив це ще швидше. І донкор «пришпорив».

Поки доїхали до готелю, Лисиця побачив багато пам’ятних місць. Драмтеатр похвастався виразною масивною колонадою з фронтоном, на якому гордо підноситься Мельпомена з пальмовою гілкою…

…Площа Леніна, яка колись називалася Сінною…

…Ворошиловський райвиконком…

…Обласна філармонія імені Прокоф’єва…

…Стильна п’ятиповерхова будівля з пілястрами, еркерами, лоджіями, увінчана кутовою вежею. І все це – «Донбас Палас»…

…Театр опери й балету імені Солов’яненка, ніжно-білий з кремовими вставками, нагадав голос нашого славетного тенора…

…Фронтон потужної споруди Наукової бібліотеки імені Крупської, над яким колись виріс кутовий купол, підтримує практично незліченна кількість колон…

…Модернова будівля Науково-технічної бібліотеки Донецького національного технічного університету…

…Бронзовий Артем на повний зріст. Права рука в кишені (револьвер там чи дуля – ніхто не знає, але автору вдалося створити ілюзію міцності й сили)…

…Знову ніжні тони, колонада й арки грандіозної махини Донецької обласної травматології. Біля входу – прикольний «Пам’ятник зціленому хворому». Бронзовий чоловік, що застиг, роблячи крок правою ногою та тримаючи переламану милицю. Ігор розказав, що пам’ятник зроблено як алюзію[11] на епізод із радянського фільму «Свято Святого Йорґена», де монах-шахрай «зцілює» шахрая-злодія і той ламає «не потрібну» вже «третю ногу». Богдан усміхнувся. Згадав чудову гру Ігоря Ільїнського. Це його персонажа «зцілювали»…

…Свято-Преображенський кафедральний собор. Донкор прокоментував, що в основу образного архітектурного рішення храму покладено форму хреста – розп’яття. П’ять куполів. Висока дзвіниця. Три апсиди[12]. Усе по-дорослому. Як у найкращих людей. Навпроти входу – подарунок Києва. Бронзова статуя Архістратига Михаїла на колоні-п’єдесталі. Раніше вона «жила» на майдані Незалежності. Так кияни відповіли на подаровану Донецьком копію «Пальми Мерцалова»[13], яка стоїть зараз у «Глобусі»[14]…

«Треба буде зайти й глянути, – подумав Лисиця. – На що ми поміняли нашого Мишка…»

Розділ 4. Фахівець із медознавства

Готель «Містраль» – дев’ятиповерхова осучаснена будівля; колись тут був шахтарський гуртожиток – завмер, щоб прикрасити собою місто й прислужитися його гостям. Потрапити до готелю можна, піднявшись шістьма сходинками.

Піднялися. Лисиця – з двома сумками. Ігор – із невеликою барсеткою і «смачним» фіолетовим пакетом.

Технічні деталі багато часу не забрали. Вдало все пішло. І це не подобалось. Спокійніше, коли з пригодами. Тоді й результат цінніший. Настороженість засіла під серцем. Надійно. І – невикорчовно.

Номер сподобався. І це тривогу трохи притлумило.

Велике ліжко. Два стільці біля столика в кутку. Настільна лампа. На рожевих стінах – оригінали картин. Тутешніх Рембрандтів, очевидно. Чисто. Охайно. Як і треба. А це – не так уже й мало. Спартанські умови по-сучасному. Цілком достатньо для професора.

Лисиця почав «обживатися». Ігореві доручив заварити зелений «Greenfield». Поки професор заповнив собою територію (речі вмостив на полиці; електробритву, крем після гоління, дезодорант – у тумбочку; пасту й щітку – у душову), чай трохи вичах. Богдан укинув меду. Ігор дістав усе, що приніс. Швидка гостина готова. Бенкет!

Після «бенкету» – робота.

Донкор розіклав на столі матеріали. Фотографії. Копії документів, одержаних від слідчих. Нелегально, звісно. Біографічна довідка на вбитого. Отаке господарство. Ключ – на старт!

Богдан схилився над столом. З чого ж починати? Гм… Знати б… Отак завжди, коли берешся за нову «справу». Усе здається незнайомим, страшним і великим. І наганяє сум. Чи й страх. А раптом не зможеш? Не вистачить розуму. Чи сміливості. Чи й здоров’я. А той, хто по інший бік барикади, хитріший і розумніший. І все придумав так, що й трьом академікам не втнути… Що ж… Може бути. Але… Усе невідоме здається величним… Хто це сказав? Хтось однозначно мудрий. Але хто?.. А, не так важливо… Не це головне… Та варто лише зайнятися конкретно – і «знайомство» переростає в «симпатію», а потім – і до «кохання» підбирається. На непристойно близьку відстань. І коли ти роздивишся найменші цяточки на одежі жертви, перевіриш найнеймовірніші чутки, винюхаєш усе, що можна винюхати, тоді ця справа стане «твоєю». І ти вже не можеш ні їсти, ні пити, ні спати, бо надокучливим свердликом у голові дзижчать питання «хто?» й «навіщо?». І всіх, хто хоч якимось боком до справи, ти знаєш краще, ніж своїх знайомих. Чи навіть – і друзів. Тоді – крок за кроком – розвіюється пелена невідомості, а з людей спадають маски. І ти з усім тепер «на ти». Ніби випили на брудершафт. І – цмокнулись у губи. Цього разу все так само. Зможемо? Зможемо!

Ігор дивився на Лисицю, ніби на суперчарівника з далекої заморської землі. Факіра! Той зараз іще помовчить трохи, поворушить звивинами, струсить із них дорожній пил, наморщить лоба і – скаже те, що треба. Назве ім’я та адресу вбивці. І навіть повідомить, навіщо той усе це зробив.

Професор побачив захоплений погляд і все в ньому прочитав. Точно Бондаренкові дифірамби. Це він наспівав їх Марченкові. І тепер точно той бачить у Богдані факіра. Зараз він надягне тюрбан, заграє в чарівну дудочку, яку ховає від чужого ока в дорожній сумці, й убивця сам приповзе слухняною коброю. Навіть не засичавши з погрозою. І напише щире зізнання. І в останньому рядку поклянеться, що більше так ніколи не буде. І руки для кайданків таки простягне.

Лисиця про себе засміявся. Якби ж то так! Але… На жаль, так не буває. Треба добряче напнутися, щоб сталося саме так. От тільки як це зробити? Гм… Узявши на плечі цей важкий тягар.

У двері постукали.

«Хто б це?» – промайнуло в Лисиці. Ігор блимнув на нього, ніби питаючи про те ж саме. Навіть з «наїздом».

– Не знаю, – уголос відповів професор, рушаючи до дверей. – Я ж тут ніколи ще не був, – кинув пошепки й відчинив.

Серце присіло, зіщулилося й затулилося руками. Лисиця проковтнув слину. Щоб не вдавитися. «Те», що побачив, знищило його вщент. Шикарна брюнетка наче зійшла з обкладинки глянцю. З усім, що домалювали фотошопом. А кажуть, що ідеальних людей не буває. Ще й як буває! Ось зараз і є.

Ігор нічого цього, звісно ж, не бачив, бо Лисиця все надійно затулив. По-чоловічому. Егоїстично (тільки собі!). Тому донкор підійшов і визирнув над плечем людино-штори. І теж занімів. Журналісти також люди. Хоч і нечасто. Та все ж…

– А я, ма-а-абуть, помилилася, – добила усмішкою онімілих бовдурів красуня.

– Ні-і-і, – затягнув наляканий Лисиця, – божества не помиляються. Ви прийшли правильно. У нас якраз третього й не вистачає. А пляшка шампанського на двох – це для таких аліків, як ми, – багато.

– А де ж у нас шампанське? – змило за борт Ігоря.

Та київський «донжуан», що так раптово «повстав з попелу» після дорожньої втоми, особливо цим не переймався.

– А я шампанське не п’ю, – прохромила обох, наче шампуром, брюнетка й зібралася йти. Нехай смажаться самі.

– Знайдемо й «мартині».

«Донжуан» випалював фрази, наче рубав запеклих ворогів направо й наліво. Мечем-самосіком. Подарованим казковим чарівником. А ті все насідали.

– І «мартині» теж. – Шампур із силою провернула. – Алкоголь не вживаю взагалі. Здоров’я важливіше. – Знов усміхнулася.

– Є зелений чай. «Greenfield». Із медом. – Лисиці здалося, що рятівне коло впало саме там, де треба. І потопельник опинився всередині. Тягни!

– З медом – це аргумент. – Дівчина щиро розсміялася. – Убивчий… Але… Я таки піду.

Богдан полетів у прірву. Швидко й беззвучно. Аж загуло.

Дівчина справді пішла. Гордо несучи свою шикарність. Знала ж, що чотири ока свердлять. Намагаючись прочитати, ніби щойно знайдений шумерський манускрипт.

Лисиця гупнув дверима. The end. Казки не вийшло. Навіть казочки. Реальність у це не бавиться. У неї – калькулятор. Палітра ж – у лохів. Їй ваші штучки… До лампади…

Душа спорожніла. Наче її підмели.