MarVit - Шлях до мрії!, MarVit

Ще одна Історія . Частина 1 .

Літо 1939 року було спекотним і щедрим на врожай. У маленькому українському селі жили Іван і Марічка — двоє молодих закоханих, які будували плани на майбутнє. Вони зустрічалися біля річки, під старою вербою, де ділилися мріями про спільне життя. Іван був високий, кремезний парубок із глибокими карими очима, а Марічка — тендітна, з косою до пояса й очима, що світилися добротою.

Але їхнє щастя обірвала війна. Восени Іван отримав повістку і змушений був піти воювати. Він прощався з Марічкою, притискаючи її до грудей, і обіцяв повернутися. Вона провела його поглядом, стискаючи в руках вишиту хустку, яку подарувала йому на згадку.

Марічка незабаром зрозуміла, що носить під серцем дитину. Радість і страх сплелися в її душі. Вона чекала листів від Івана, але з кожним днем їх було все менше. Коли сусіди дізналися про її вагітність, пішли чутки. Дівчину почали цуратися, а дитину ще до народження обзивали байстрюком. Вона терпіла образи, працювала не покладаючи рук, і врешті народила сина — маленького Василька. Він був точнісінька копія батька: темноволосий і з карими очима.

Тим часом Іван воював на фронті. Він бачив смерть і кров, зносив голод і холод. Багато разів дивився в очі смерті, але його тримала обіцянка повернутися. Він служив у піхоті, пройшов важкі бої, втратив багатьох товаришів. В окопах під Сталінградом він молився про життя, думав про Марічку і мріяв обійняти її знову.

Якось він отримав звістку, що в його селі точився бій. Серце стиснулося від жаху. Він був упевнений, що там ніхто не вижив. Біль роз’їдав душу, та війна не залишала часу на розпач. Він продовжував воювати, вірячи, що смерть усе одно його наздожене.

Але доля розпорядилася інакше. В останні дні війни його тяжко поранили. Він опинився в госпіталі, де про нього піклувалася добра медсестра Ольга. Вона доглядала його, приносила їжу, підтримувала. Івану здавалося, що життя втратило сенс, але Ольга повернула його до реальності. Вона була лагідною і турботливою, і з часом між ними зародилося нове почуття.

Коли війна закінчилася, Іван, так і не дізнавшись правди про Марічку й сина, одружився з Ольгою. Він не знав, що в далекому селі його чекає жінка, яка не переставала його любити, і син, який носив його ім’я…

Через кілька років після закінчення війни Іван вирішив поїхати разом із дружиною до свого рідного села, щоб побачити, що від нього залишилося. Дорога була довгою і важкою, серце калатало, ніби перед битвою. Коли вони нарешті досягли місця, де колись було його село, Іван побачив руїни. Спалені будинки, зарослі бур’янами вулиці, мовчазні, покинуті двори.

Його погляд метався по місцевості, шукаючи знайомі місця. Душу пронизала туга, коли він побачив напівзруйновану церкву, де колись молився, і стару вербу, під якою зустрічався з Марічкою. Але найбільше вразило його те, що серед руїн усе ще жили люди. Були ті, хто вижив, хто пам’ятав.

Йому назустріч вийшла стара жінка, яка довго вдивлялася в його обличчя, а потім схлипнула: — Іване… невже це ти?

Від неї він дізнався, що Марічка жива. Що вона чекала, сподівалася, не переставала любити. А його син — його власна кров — виріс без батька.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍