Тетяна Вітер - Емпатус-Х: сльоза Титана, Тетяна Вітер

— Я хочу залишити після себе світ, який не боятиметься майбутнього, — продовжив він. — Світ, де емоції більше не будуть зброєю і товаром, а твій андроїд і його майбутні аналоги підтримуватимуть емоційний контроль.

— Це буде світ без свободи.

Вайс посміхнувся.

— Але він виживе…

У мене не було вибору. Я видихнула й вимовила слова, які здавалися отрутою на язиці:

— Окей, я допоможу.

Сіріус різко повернув голову до мене. Вайс самовдоволено усміхався, нахиляючись до термінала.

— Розумне рішення, дитя хаосу.

Я клацала по клавіатурі, вводячи команду. Сіріус не відводив погляду, не благав, не намагався переконати. Лише чекав. Довіряв.

Чому ж саме ця довіра змушувала мене вагатися більше за будь-який страх? Зціпивши зуби, я ривком активувала перевантаження всієї системи “Кібердрайв”.

— Що ти зробила?! — кричав Вайс в істериці.

Сіріус розірвав кайдани — блокування спало. В одну мить він відбився від Рейджерів, а я схопила шокер і розрядом ударила Вайса в плече.

Андроїд хапнув мене за руку, і ми помчали коридорами, поки позаду нас лунали вибухи генераторів. Вони хотіли вкрасти його свідомість? Тепер хай спробують зібрати шматки власної.

Ми рвонули углиб провулка, перестрибуючи через металеві контейнери.

— Сірі, через твої дурні шкарпетки нас впіймали!

— Втеча — це не життя, Айрі, — додав він, різко звертаючи за ріг. — Якщо постійно боїшся зупинитися, то коли жити? Коли відчувати щастя?

— Серйозно думаєш, що його можна знайти у цих умовах?

— А хіба ні? Мені комфортно з тобою навіть зараз.

Його пальці ковзали по моєму зап’ястю. Це було всього лиш тактичне рішення — він підтримував мене, щоб я не відстала. Але я ловила себе на думці, що не хотіла, аби він відпускав. Це ідіотизм. Сіріус — код у титані. Але чому тоді мені тепло з ним?

— Розбиратися з твоєю логікою ще гірше, ніж з ударними БПЛА.

— Але ж ти досі зі мною.

— Іди в хмарне сховище, Сірі! — процідила крізь зуби.

Він усміхнувся, зрозумівши мої емоції по-своєму. Ми відірвалися, опинившись в покинутому провулку між хмарочосами. Неонові вогні відбивалися в калюжах маслянистої води.

— Куди тепер? — спитала я, важко дихаючи.

Сірі показав на далекі конструкції на горизонті — височенні труби старої Промзони, що тягнулися до самого неба, їхні контури тремтіли у жовтому токсичному тумані.

— Технокладовище “Мідний Лабіринт”.

Я скривилася:

— Там же “Очищувачі” тусуються. Ці фанатики пристрелять мене, а тебе розберуть на запчастини.

— Я не боюся “смерті”.

— А я боюся!

Сіріус не відповів, лише кинув короткий погляд. За мить ми вже пробиралися крізь покинуті заіржавілі ангари, вдихаючи важке, металеве повітря з присмаком мастила й горілої проводки. Щось заскрипіло.

— Якщо почую ще один звук, то присягаюся, це будеш ти, — пробурчала, обертаючись до андроїда.

— Ймовірність нападу — 95%.

— А сказати раніше слабо було?!

Позаду впав шмат металу. Я вихопила пістолет.

— Протяг, — констатував Сірі.

— Або пацюки розміром з мою ступню.

— А може, і “Очищувачі”.

Я не встигла повернутися — мене збили з ніг. Сіріус виставив руку: електромагнітний імпульс відбив нападника в темряву.

— Хочеш… героїчно “померти”? Думаєш, це благородно? — ледь дихаючи, я прийняла його руку, підводячись.

— Не дякуй. Якщо б я міг відчувати страх, то боявся б за тебе.

Гуркіт. Нападників ще троє, а може, й більше. Ми в пастці.

— Досить! — гаркнув голос із механічними нотками.

“Очищувачі” зупинилися.

Темний плащ незнайомця торкався брудної землі. Червоні очі з-під капюшона видавали, що, той, хто ненавидів кібернетику, сам мав модифікації. Іронія!

— Айріс, нарешті ми зустрілися!

Я вдавано позіхнула й автоматично навела пістолет йому в голову.

— Давай одразу до справи — ти мене вб’єш, чи я тебе?

Він не відповів одразу, а довго дивився.

— А ти не змінилася. Як завжди, твої сарказм і цікавість перемагають твій страх.

Його голос змусив мене напружитися ще сильніше, ніж прицілені на мене стволи “Очищувачів”.

— Що? — я намагалася говорити різко, але голос зрадницьки зірвався.

— Не впізнаєш?

Він повільно зняв капюшон. І все, що я змогла зробити — це затримати подих.

Шрами на лівій частині обличчя. Сивина, що пробивалася крізь чорне волосся. Ті ж очі. Але… одне з них тепер було штучним.