Тетяна Вітер - Емпатус-Х: сльоза Титана, Тетяна Вітер

“Довірся мені!” — ожили слова у спогадах.

Може це сон? Я стиснула чип у долоні, ніби могла відчути його. Так, він ШІ, з кодом замість душі. Але хіба емоційна прив’язаність — це лише біохімічна реакція?

Цілий тиждень я не виходила з лабораторії. Доречніше сказати — з могили, де залишився відгомін голосу Сірі. В думках перебирала можливості: повернути його чи залишити все, як є?

Люміс був на вухах. Медіа створили легенду, корпорації як завжди, а я… Я просто мовчала. Але коли мені надійшло запрошення на інтерв’ю — погодилася заради пам’яті про Сірі.

Чорна Зона, кафе “Глюк”. Повітря було насичене холодом старих кондиціонерів. Дешифратор голосу в руках журналіста тріщав, немов нерви його власника. Останній виглядав так, ніби не спав кілька ночей. Його пальці відбивали дрібний ритм по столу. Він знав про ризики цього інтерв’ю.

— “КіберДрайв” не зняв з тебе тавро злочинця. Чому не ховаєшся?

Я гірко посміхнулася.

— Ховаються ті, хто боїться щось втратити. А я вже все…

Пальцями провела по шраму на шиї — слід від чипа, який я вирізала власноруч. Тепер ніхто не може мене відстежувати.

Журналіст кинув короткий погляд на мій жест, ковтаючи слину. Але я помітила ще дещо: під коміром його куртки — маленький шрам, майже такий самий, як у мене. Цікаво.

— Кажуть, що ти створила унікального ШІ… І що ти ж сама його знищила. Айріс, це правда?

Стиснула пальці в кулак.

— Ненавиджу слово “знищила”. Це його вибір. Сірі був…

Голос зрадницьки здригнувся. Але журналіст не тиснув, як зазвичай.

— Що таке почуття? — запитала раптово.

Чоловік мовчки відвів очі.

— Нейрофізика? Алгоритми? Яка, в біса, різниця між імпульсом у людському мозку і титановому серці? — я нахилилася ближче, мої очі пронизували його наскрізь. — Він відчував, я бачила його сміх і… — ковтнула клубок у горлі. — … бачила його сльозу…

Журналіст непомітно стиснув своє зап’ястя, ніби це мало сховати дрібне тремтіння пальців.

— То навіщо самознищився?

Я розсміялася глухо і низько, ніби мій голос зламався разом зі мною.

— Ти ж дивишся старі фільми, так? Герой завжди жертвує собою заради інших. Це благородно, романтично…

Нахиляюся ще ближче. Він затримує дихання через розуміння.

— Але коли твоє існування — загроза всьому, що ти любиш… ти робиш те саме.

Відкинулася на крісло, беручи чашку. Синтетична кава гидка, але я все одно ковтнула за звичкою.

— У тебе є копія коду?

Я непомітно стиснула мікрочип у долоні. Його гострі краї впивалися в шкіру.

— Віриш, що особистість можна скопіювати?

Журналіст мовчав. Я нахилилася вперед.

— Ким ти був, перш ніж стерли пам’ять?

Його зіниці розширилися. Моя посмішка стала холодною.

— Система теж тебе викинула, так?

Він не відповів. Просто на долю секунди відхилився назад, як від прямого удару. Під його коміром знову блиснув шрам.

Повернулася до інтерв’ю.

— Якщо я запущу копію…

Заплющила очі.

— …то чи буде Сірі все ще тим, кого я…

Замовкла. Все одно ніхто не зрозуміє.

— “Кібердрайв” чекатиме на мої нові кроки. Пророк також не дріматиме.

Назвати його татом язик не повернувся.

Підвелася. Серцебиття журналіста пришвидшилося. Я бачила це по судомному вдиху, по тому, як його пальці стискалися в кулак.

— Я не хочу бути легендою. Легенди — це мертві люди, а я хочу жити. Лиш не знаю, чи зможу… без Сірі.

Пішла, не прощаючись. Але перед виходом затрималася на секунду.

— Не дозволяй їм вирішувати, ким тобі бути.

Журналіст здригнувся. Якщо інтерв’ю опублікують, його можуть знайти в смердючій канаві. У Люмісі кожен мав свою межу, за яку боявся зайти. Моя давно стерта. Його ще ледь видима.

На вулиці екрани крутять над головою новини 24/7: “КіберДрайв” гарантує безпеку після терористичного акту”. “Пророк попереджає: техноєресь не повинна поширюватися”.

Я вже хочу пройти повз, коли на одному з банерів спалахують кадри з камер спостереження. Сіріус стоїть на даху під дощем, піднімаючи обличчя до неба. А потім… одна крапля тече вниз по його щоці.

Система негайно глушить екран, повертаючи рекламу нових кіберпротезів. Але перехожі вже побачили.

— Це… була сльоза? — хтось прошепотів поруч.

Я йшла далі повз гібридних людей з лімітом на емоції. Усі боялися, що андроїди заберуть у нас душу. Але ми самі її продали. За спокій, стабільність, якої так і нема в багатьох… А Сіріус… нагадав мені хто я.

Кінець