Тетяна Вітер - Емпатус-Х: сльоза Титана, Тетяна Вітер

"Ще один рядок коду — і “Емпатус-Х” "оживе". 2125 рік. У Люмісі емоції вже давно стали товаром, а людяність — ілюзією. Айріс роками створювала "ідеального" ШІ — не просто машину, а когось, хто зрозуміє її краще, ніж люди... Але її кіт Фрістайл мав на це власні плани. Один тиць лапкою — і "код майбутнього" змінюється назавжди... А що як титанове серце почне битися, несвідомо змінюючи все навколо? Ця історія про вибір, що розділяє світ на "до" і "після", про грань між алгоритмом і душею, про помилки, які змінюють усе і про людяність... ___ Екзистенційний роботехнічний посткіберпанк. Написано для конкурсу "Кіберпанк 2025: код майбутнього. Чекаю на вас у коментарях для обговорення)))

Емпатус-Х: сльоза Титана

Ще один рядок коду — і “Емпатус-Х” “оживе”. Пальці зависли над клавіатурою. Курсор блимав у такт серцебиттю. Один удар. Другий. “Enter”?

Дощ за вікном стирав обриси неонових вогнів, але я знала — місто бачило все і судило дітей за батьками. Але я — не мій тато.

Пригадала той день, коли сімнадцятирічною ховалася за дверима татового кабінету, стискаючи в руках стару іграшку. Дядько Вайс — його друг і партнер — сидів навпроти, легенько покручуючи в пальцях мікрочип:

— Ти ж розумієш, що твій винахід стане проривом у науці?

— Я створював “Око Осіріса” не для зла!

— Атомну бомбу теж створювали для контролю над злом. Воно підкоряється тільки більшому злу. Хіба не розумієш?

Після цього: крики, дзвін розбитого скла. Я забилася в куток, коли прочинилися двері. Вайс нахилився, глянув на мене й… хижо усміхнувся.

— Подорослішаєш — зрозумієш. Ще побачимось, дитя хаосу!

Через тиждень тато безслідно зник. Я намагалась його знайти, але невдовзі прийшов лист про нещасний випадок.

Оглянулась навколо. Лабораторія потопала в м’якому світлі від екрану та настільних ламп. Все тут виглядало хаотично, але для мене це — порядок. Краще мати справу з кодом, ніж з людьми. Мій ШІ буде “ідеальним” у світі, де ідеальність — міф.

Іноді думаю:

“А що як Вайс мав рацію? Раптом я повторю татову долю?”

Мені 28. “Емпатус-Х” — лише спроба заповнити порожнечу в моїй душі чи того, що від неї залишилося.

У вікні — змарніле обличчя з розпатланим чорним волоссям. Я носила куртку кольору вимкненого екрана, прикрашену жовтими металевими пластинами на грудях і рукавах. Втома валила з ніг, але я не могла зупинитися.

“Enter” — один клац змінить все. Як слоган з реклами…

На коліна застрибнув кіт Фрістайл — єдина жива істота у моєму мертвому кіберсвіті. Назвала я його так за любов до життя за своїми правилами.

Рудий притиснувся до мене ще сильніше. Чи потрібен мені штучний друг, якщо поруч є він? Заплющила очі. Лише його муркотіння залишалося справжнім…

Раптом кіт незадоволено нявкнувши, підвівся, потягнувся і стрибнув.

— Фріст!

Глухий брязкіт. На підлозі — уламки чашки. Мій недопитий еспресо розтікся темною калюжею, ніби знак, що все летить шкереберть. А чотирилапий саботажник приземлився просто на клавіатуру.

— Фрістайл, ти… ти зруйнував усе! — я ледь не задихнулась від гніву.

А той невинно глипнувши на мене і незрозуміло нявкнувши, зник у темряві.

Я не могла відірвати очей від екрану. В голові пульсувала тільки одна думка:

“Пухнастий диявол щойно поставив хрест на “Емпатус-Х”?!”

Цей код — місяці моєї роботи. Захищений до останнього байта: навіть я не бачила фінальної версії. Символи миттєво ставали “Х”, блокуючи будь-яку спробу злому. Я відключила всі порти, змінила протокол безпеки й запустила динамічне шифрування. Жоден хакер не пробився б, але... якщо хтось має ресурси, він знайде спосіб.

На стіні невтомно цокав годинник. Карі очі почервоніли ще більше: кожен “Х” проходив крізь них, наче крізь фільтр.

— П’ять мільйонів триста сорок дві тисячі п’ятсот сорок символів… — видихнула я, — здається, все окей.

Передчуття давило у грудях. Затамувавши подих, натиснула “Enter”... 

“805 код помилки. Повторна активація…” — екран нагадував, як близько я була до успіху і як швидко все може зруйнуватися.

Кіт тихо нявкнув, ніби нагадуючи: головне — піднятися і йти далі. Надія майже згасла, але щось всередині змушувало вірити й чекати.

— Ще мить — і я зірвуся. Постривай, Фрі… — прошепотіла я, стискаючи кулаки.

Рудий нявкнув ще раз і демонстративно повернувся до мене хвостом, мовляв: “Життя — непередбачуване, а я тут ні до чого”.

Комп’ютер, під’єднаний до “Емпатус-Х”, гудів, наче звір перед стрибком. Ще секунда — і на екрані змінився напис: “Активація емоційного ядра “Емпатус-Х” успішна! Натисніть кнопку на об’єкті для повної активації”.

Підійшла до металевого каркасу і доторкнулася до титанової поверхні його обличчя — гладкої, холодної, безликої. Відкрила кейс. Всередині — тонкі смуги біополімерної тканини, майже схожої на людську шкіру. Один неправильний рух — і вона ляже нерівно, залишаючи складки.

Я взяла першу смугу й акуратно притиснула її до його чола. Вона відреагувала миттєво, змінюючи температуру під моєю рукою. Гель-адаптер з’єднував шви так, що не залишалося жодного стику. Його тіло поступово набувало людської форми.

На вигляд йому 25+. Волосся платиново-біле з чорними пасмами й бірюзовим відтінком на чубчику. Лівий бік голови поголений. Карі очі здавалися теплими, але мали ставати холодними сіро-сталевими під час аналізу даних.

Обережно під’єднала останні сенсори до нейробіологічної матриці й зробила глибокий вдих. Хвилювання, страх і захоплення сплелися в єдиний клубок.

Рука потягнулася до кнопки активації на його шиї.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍