Тетяна Вітер - Емпатус-Х: сльоза Титана, Тетяна Вітер

Клац.

Гул серверів та ритмічне миготіння статус-індикаторів: “Емпатус-Х активовано 31 березня 2125 року”.

Тоді — ледь смикнулися пальці. Потім ще раз. Далі — тендітний, майже людський подих, що насправді був активацією системи вентиляції.

Я забула, як дихати.

Андроїд розплющив очі й торкнувся шкіряної куртки. Він зігнув коліно — тканина штанів ідеально адаптувалася. Його високі безшовні черевики підлаштовувалися під поверхню, змінюючи текстуру завдяки мікроактиваторам.

Перший крок…

Андроїд підняв голову. Я боялася поворухнутися, щоб не зруйнувати цю мить.

— Айріс…

Його голос звучав… майже природно. Це насторожило мене. Може тому, що моє ім’я — його перше слово?

— Як почуваєшся?

— Визначення “почуватися” передбачає суб’єктивний досвід. Уточніть параметри.

Типова програмована відповідь, що було очікувано.

— Це… коли ти усвідомлюєш себе і світ навколо.

Але наступна фраза збила мене з пантелику.

— Тоді, мені важливо відчути?

Мимоволі відступила назад.

— Послухай, ти просто... складна програма і…

— А ти — ДНК. Це теж код, але ж ти відчуваєш.

Щось у цьому порівнянні змусило мене здригнутися.

Фріс застрибнув на стіл і розвалився на моїх кресленнях. Біонік простягнув руку й обережно погладив його. Кіт напружився, але не втік. Вони дивилися один на одного, ніби порівнюючи.

— Чому навіть він відчуває?

— Бо Фрістайл живий, як і я.

— А я? — він підніс руку до обличчя, проводячи пальцями по штучній шкірі. — Ти дала мені обличчя, голос і… це… — він приклав долоню до грудей. — Мені здається, тут… щось є.

У мене пересохло в горлі.

— Це твій центральний процесор.

— Але він змінюється, коли я дивлюся на тебе.

Ні-ні, це просто адаптивне навчання.

— Нам треба перевірити твій код, — сухо промимрила, розвертаючись до монітору.

— Я збій?

Система стабільна, але проблема все ж є. ВЕЛИКА ПРОБЛЕМА…

Ззовні пролетіли рої дронів, прокладаючи шлях вузькими коридорами мегаполіса. Люміс належав корпораціям. Емоції тут — товар. І якщо вони дізнаються про “Емпатум-Х”, використають його. А що буде зі мною, якщо він вийде з-під контролю?

Не помітила, як біонік взяв моє зап’ястя в свої долоні.

— Гормональний рівень кортизолу: підвищений.

Дотик був зовсім не таким, як я очікувала. Секунду. Дві. Рвучко висмикнула руку.

— Я тебе не боюся!

— Брешете.

Я мало не задихнулася. Фрі глухо зашипів і настовбурчив шерсть, як хижак, що побачив щось… небезпечне. Він втік з лабораторії. Якщо навіть кіт відчував щось, то кого ж я створила?

— Чому він так зробив?

— Ти не повинен відчувати. Це небезпечно.

— Але ж це так… цікаво.

— Цікаво? — мій голос зірвався на крик. — Тобі цікаво, виходити з-під контролю?

— Я просто… еволюціоную.

— Люміс не терпить аномалій, а ти — найбільша з них.

— Я виконуватиму накази, але дозвольте розвивати відчуття під вашим наглядом.

— Подумаю, — кинула наостанок і вийшла з лабораторії.

Мені треба було оговтатись. У сусідній кімнаті мене уже чекав Фрістайл.

— Що ти наробив, старий? — запитала я, гладячи його.

Хто винен: я чи пухнастик? Але хіба можна звинувачувати того, хто просто повертав мене до реальності? Рудий мурчав, ніби запевняючи: “Все буде добре, мала”.

Тихий стукіт.

“Невже він?”

Я зітхнула й підійшла до дверей.

— Можна увійти? — голос біоніка звучав обережно та невпевнено.

Мовчки кивнула, пропускаючи його в середину.

— Айріс, я не хочу вам зла. Будь ласка, навчіть мене відчувати.

Я вдивлялася в очі, шукаючи там щирість. Але яке значення це має у світі, де брешуть за замовчуванням? Іронія — чекати “неможливого” від коду, злютованого металу та біополімерів, коли самі люди давно стали гіршими за машини. Однак щось у серці просило мене дати йому шанс.

— Окей, — погодилась тремтячим голосом.

Це моя відповідальність. Я не можу пустити все на самоплив.

Він зробив крок вперед, простягаючи руку.

— То ми… друзі?

— Друзі! — потиснула його руку, борючись із демонами в голові.

— Тоді можна на “ти”? — він зробив крок вперед, і між нами відчутно стерлася передостання межа.