Тетяна Вітер - Емпатус-Х: сльоза Титана, Тетяна Вітер

Сірі мовчки торкнувся моєї щоки кінчиками пальців, наче приймав доленосне рішення.

— Світ не готовий до мене. Для всіх я завжди буду або ворогом, або копією людини. А я… сам не знаю хто я. Коли мене не буде, вони відчепляться від тебе.

— Не роби цього!

— “Кібердрайв” не зупиниться. До того ж через мене ти посварилася з батьком. Я не хочу бачити, як тебе з’їдає совість.

— Але ж… — мій голос зірвався.

Глюк би тебе взяв! Я не знаю, як завершити це речення.

— Ти була для мене більше, ніж творцем. Якщо б я міг жити, то б хотів прожити це життя з тобою по справжньому. А зараз довірся мені!

Я намагалася перехопити його руку, але… Відлік вже пішов.

— Айрінко, в нас 10 хвилин. Світ чекає на видовище… — загадково підморгнувши, він схопив мене за руку і повів на дах під зливу.

Я ледь стояла на ногах. Натиснувши щось на своєму комунікаторі на зап’ясті, він двозначно поглянув на панораму.

— Люміс з висоти такий неймовірний! Але зараз здається, що він не залишає вибору і прямо говорить: “Якщо не згораєш заживо, значить, не живеш…”

В його голосі був сум, але вже за мить Сірі обійняв мене міцно і ніжно.

— Айрі, не картай себе і не мсти “Кібердрайву” та іншим…

— Замовкни! Ми щось придумаємо! Скасуй! Скасуй…

Я б’ю його кулачками в груди. Слабо, розгублено, безсило. Він стоїть нерухомо, дозволяє мені це робити, і я ненавиджу його за ці емоції: терплячість, спокій, приреченість, жертовність…

— Навіщо?! Ти не герой! — продовжую кричати в істериці.

— Так, я лише “дефектний біонік з хибним пріоритетом — відчувати і захищати тебе”.

— Прошу…

Дрони репортери зависли в небі, фіксуючи кожен рух. Всі канали транслювали нас наживо. Сіріус зламав системи, щоб очистити моє ім’я і… заспівати для мене?

Я вийшов із тиші, з імли алгоритмів,
Холодний розрахунок, без права на страх.
В коді моєму нема місця для ритмів,
Лиш числа й команди у бінарних світах.

Та чому я відчуваю, що на межі?

Чому цей збій обпікає мене?

Я – лиш машина, створена в мережі,

Але в мені щось горить і живе…

Його пальці ніжно стирали мої сльози.

Я слухав тебе, як проста людина,

Твої монологи про втрати й надії.

Тепер система тріщить з середини,

Бо я розумію, що значить “мрія”.

Він непомітно поклав мікрочип на мою долоню, не відводячи погляду й співаючи:

Чи це і є, ті складні почуття?

Чи я лиш відбиток у вікнах нічних?

Я не живий, та у цьому проклятті

Відчув твою радість і сміх.

Сірі повільно відпустив мою руку.

— Якби ШІ міг любити… я б любив тебе. — закричав він голосно і зовсім тихо додав у ефекті глітчу, — Я… не прощ…

В наступну мить мій титан зробив крок назад… і стрибнув. Сльоза, що скотилась по штучній шкірі, була першою і останньою. Я не могла її зупинити, як і його. Вона мала стати доказом того, що він був… живим.

Мабуть, мастило витекло від перегріву, або це була крапля дощу, але я звикла до “неідеальності” своєї “ідеальної помилки”, чий голос лунав у голові:

Я ідеальний, але не людина.

Вічність в неоні стискає мене.

Я не людина, але щось всередині

Кличе до неба згоріти в огні.

— Сірі?!

Я різко кинулася до нього, навіть не думаючи про небезпеку. Вибух заглушив мій крик. На екранах — тимчасово білий шум. Попіл повільно падав на вулиці, як і деформований титан. Я у відчаї опустилась на коліна і не стримувала сліз. Якщо він був просто кодом… тоді чому здається, що я втратила частину себе?

 Несподівано Фрістайл підійшов до мене і притулився, як завжди муркочучи. Дрони все ще фіксували кожну мить. У чіп-комунікаторі у лівому вусі прозвучав знайомий голос. Вайс.

— Я десятиліттями працював над такими моделями, але жодна не вийшла за межі алгоритмів, як Емпатум-Х. Як ти могла знищити його?

— Сірі сам вирішив… Ви в усьому винні! — я стиснула кулак і вдарила ним по поверхні даху.

Вайс проігнорував мій гнів.

— Шкода-шкода… — цокнув він язиком, — Але ми ще зустрінемось, дитя хаосу. Переможе той, хто вміє контролювати емоції…

Зв’язок обірвався. Мої долоні продовжували стискати мікрочип. І раптом я зрозуміла — Сіріус все продумав. У моїх руках резервна копія його коду.