Тетяна Вітер - Емпатус-Х: сльоза Титана, Тетяна Вітер

— Айріс Нексіс? Ти жива?

— Звідки інфа?

— Ось! — вона швидко простягнула гаджет, запускаючи відеорепортаж.

На екрані спалахнуло лого “Неонові вісті”.

— Підсумки ночі! Тридцять тіл у Тріаді — вуличні війни беруть своє! Один Рейнджер вибув із гри. А корпорації? Нуль реакції. Промзона в темряві! Причина? Айріс Нексіс та її автономний біонік Емпатум-Х, більш відомий як Сіріус Титанус. Вийшов з-під контролю чи… вони об’єдналися? Викрав її чи вона сама пішла з ним? “Кібердрайв” і Рейнджери схопили їх, але ось невдача — вони втекли! І тепер, друзі, на них полюють усі: корпи, Рейнджери і “Фанатики минулого”. Останній слід — на монорейці. Чи могла Айріс загинути через власного андроїда? Розслідування триває. З вами був Кайл Маркос, і це “Неонові вісті”.

— Брехня! — прошипіла я, ледве стримуючи лють від того, як мою репутацію розстріляли в прямому ефірі. — Хочеш доказ? Я скину свої біодані, якщо треба!

— Айріс, для вищих рівнів тебе вже “не існує”. Тепер твоє місце тут, — нагадала жінка.

— Як ти збираєшся виправдатись? — запитав Сірі.

Він мав рацію — я мала все пояснити. Але хто повірить?

“Айрі, ти все одно не можеш втекти від того, що накоїла”, — з’явився осудливий голос у голові.

— Сьогодні я покажу, чому мені не треба бути “живою” у базі даних, аби залишити слід у цьому місті. Сірі, я не дозволю йому зжерти нас. А якщо вже зжере, то я всі його кишки у вузол скручу. Помщуся за все…

Мене наскільки все довело, що всі страхи й вагання зникли.

— Базу даних “Кібердрайв”, — сказала я жінці з імплантами, — Отримаєш її в обмін на наш вихід з цієї бісової зони.

Вона дивилася на мене так, ніби я щойно кинула їй в руки щось, вартістю з життя. В певному сенсі, так і було.

— Хочеш знову нарватися на проблеми?

— Злочинці не повертаються на місце злочину. А для всіх ми з Сірі такі… — відповіла, намагаючись зберігати спокій.

З допомогою Емілі, так представилась жінка, ми вибрались з Чорної Зони та потрапили до Аурополісу. Вхід до мого хмарочоса був закодований настільки, що навіть найкращі хакери не могли б проникнути. Але для мене це була звичайна справа. Ось ми вже всередині. Лабораторія на 101 поверсі: тут я створила Сірі — свою найгіршу помилку і водночас найкраще творіння.

На підлокітнику пошарпаного крісла сидів Фрістайл. Його хвіст нервово смикався, а бурштинові очі свердлили Сіріуса, який підійшов до панорамного вікна. Мій кіт інстинктивно не довіряв андроїду. До цього моменту.

— Натворив справ ти, а переховуюсь чомусь я. Тепер все буде по-моєму, Фрі, — прошепотіла йому.

Сіріус знешкодив приховану камеру Вайса.

— І що далі? — запитав він, поправляючи куртку. Помітила, що це вже стало його звичкою, коли він намагався зібратися.

— Є тільки один варіант, — схопила його за руку. — Ти маєш активувати аварійний шлюз у Береговій Зоні. Він відправить тебе за межі міста, там ніхто ще про тебе не знає.

Сіріус вагався.

— Ми разом стільки пройшли, а тепер розходимось?

— Я відволічу їх і одразу за тобою.

Він на секунду замявся.

— Хочеш сховати мене, жертвуючи собою?

Мовчки сіла на холодну підлогу, безвідривно дивлячись на нього і, навіть, не помічаючи солоних крапель на щоках. Вдихнула і видихнула, заплющивши очі.  В пам’яті промайнули всі наші спільні моменти.

— Айрі, чому ти плачеш?

Це питання не мало сенсу. Як я могла пояснити йому те, що відбувалося з моїми емоціями, якщо сама не розуміла?

— Ти… ти… — заїкалась, бо кожне слово боліло, — Ти став моїм… моїм “сином” у науковому розумінні, і другом за людськими мірками. Я не хочу, щоб вони тебе…

Він вловив суть: тисячі алгоритмів зараз не давали йому правильної відповіді.

— Ти боїшся мене втратити?

— Боюся! — вперше зізналась.

— Тоді якщо любиш, мусиш відпустити. “Інколи серце говорить одне, а обставини змушують зробити інше”, — спокійно прошепотів він, нагадуючи наш діалог під час фільму.

Я втупилась у власні тремтячі руки. Невже це справді… кінець?

Глухий стукіт лап. Фріс зупинився біля біоніка. Він дивився на нього так, як ніколи раніше — без настороженості і страху. Просто... оцінюючи. Сірі також не рухався, ніби боявся злякати його. Він повільно нахилився, простягнувши руку, і кіт не відступив. Навпаки — потерся головою об металево-біонічні пальці, які тепер ледь помітно тремтіли.

— Ти також це відчуваєш? — тихо запитав андроїд.

Фріст мило позіхнув, мовляв, усе ж очевидно.

— Коти ніколи не довіряють тим, хто цього не заслуговує, — прошепотіла я, спостерігаючи за ними.

Підвелася, ковтаючи клубок у горлі.

— Якщо навіть Фріст тебе визнав… — я зробила крок до нього, хапаючи за руку, — то як ти можеш змусити мене відпустити тебе?