Enni an - Скасуйте рух часу, Enni an

Розділ 8

Ранок видався незвичним.

Катя прокинулася від тихого стуку у двері, який прорізав тишу кімнати. Вона миттю піднялася, відчуваючи, як голова йде обертом від браку сну. За вікном уже було світло, і вона одразу усвідомила — вона проспала. Паніка на мить охопила її, адже вона не любила запізнюватися. Але перш ніж вона встигла встати з ліжка, стукіт повторився.

— Катю, у тебе все гаразд? — почувся знайомий голос Роми, його слова проникли в кімнату, немов ніжний дотик.

Катя зітхнула й вирішила не прикидатися, хоча це було так важко. Вона знову не пам’ятала, коли заснула, але не могла дозволити собі зараз піддатися слабкості. Швидко надягнувши капці й намагаючись пригладити волосся, вона відчинила двері.

Рома стояв у коридорі з тацею, на якій була її улюблена їжа: гарячі бутерброди, чай і навіть маленька троянда, ледь прикрита зеленою стрічкою.

— Ти що, приніс мені сніданок? — здивовано запитала вона, усміхаючись, хоча її обличчя видавало втому.

— Ну, так. Ти так довго не виходила, і я подумав, що тобі потрібно трохи підняти настрій, — відповів Рома, трохи почервонівши. Він ще не звик бути таким уважним.

Катя, хоч і почувалася погано, не могла не оцінити його жест. Вона взяла тацю, але не стрималася — поставила її на стіл і одразу ж обійняла Рому, заплющивши очі на мить. Її груди стиснуло, і вона відчула, як її серце стало легшим.

— Дякую тобі, Ромо, — прошепотіла вона, відчуваючи його теплу руку на своїй спині.

Рома трохи завмер, а потім вручив їй троянду, усміхаючись.

— Це тобі, — сказав він тихо, його очі були щирими, і на мить Катя відчула, що її світ став трохи яскравішим. Хоча це відчуття було примарним, воно давало їй надію.

— Дякую… ти дуже добрий, — Катя відчула, як її щоки залилися легким рум’янцем, і вирішила більше не показувати, що їй погано. Вона не хотіла, щоб Рома помітив, як їй важко.

Через деякий час вони разом поїхали до місця зустрічі, де збиралися всі, зокрема й американці. Незабаром усі почали обмінюватися номерами телефонів і ділитися останніми враженнями. Атмосфера була легкою, але з відтінком смутку, адже всі розуміли, що доведеться розлучатися.

— You all are so great, I hope we will see you again! (Ви всі такі чудові, сподіваюся, ми ще зустрінемося!) — сказав Джон, один з американців, широко усміхаючись.

— Soon we’ll be coming to your city with our friends who are musicians, and we’ll be holding a music contest. Everyone is welcome to participate, and maybe we’ll meet there! (Скоро ми приїдемо до вашого міста з нашими друзями-музикантами і проведемо музичний конкурс. Усі бажаючі можуть взяти участь, можливо, ми знову там зустрінемося!)

Катя й Рома переглянулися. Це було несподівано, але водночас стало трохи легше. Ще одна можливість зустрітися. Але Катя насилу уявляла, як це буде, адже вона не була впевнена, що зможе побачитися з ними в майбутньому.

— Sounds cool! We will be happy to see you there! (Звучить чудово! Ми будемо раді вас там бачити) — відповів Рома, усміхаючись.

— We'll keep in touch! (Будемо на зв’язку!)

Катя лише кивнула, її думки вже відносили її далеко від цього моменту.

Через кілька годин, коли всі вже були в автобусах і рушили до аеропорту, погода різко змінилася. Катя дивилася у вікно, і дощ, ніби підтверджуючи її емоції, почав барабанити по склу.

В автобусі панувала тиша, лише кілька людей щось обговорювали, але Катя занурилася у свої думки. У її голові не було жодної визначеності, тільки порожнеча й питання — що далі?

Рома сидів поруч, і її серце стиснулося, коли вона поглянула на його спокійне обличчя. Він не знав, що відбувалося всередині неї, він не здогадувався. І в цю мить Катя зрозуміла, що тепер усе буде інакше.

Дощові краплі стікали по склу, як її невисловлені почуття, приховані від усіх. Вона відчувала, що її життя вже не буде таким, як раніше. У її душі було багато питань, але не було відповідей. Були тільки сумніви, заховані під обгорткою усмішки.

Ніхто не дізнається. Ніхто не зрозуміє, — подумала вона, вирішивши тримати все всередині. Навіть якщо одного разу вона ослабне, вона більше не покаже цього іншим. Нехай її прихований біль залишиться лише її.

Рома помітив, що її погляд став більш відстороненим, але нічого не сказав. Він вирішив, що коли вони повернуться додому, можливо, дізнається, що відбувається, але поки що просто буде поруч.

Катя поглянула на його обличчя, на його спокій і впевненість. У цю мить їй хотілося просто залишитися такою, як була — без болю, без переживань, без страху. Але її життя вже не буде таким. Вона була готова це прийняти.

Автобус їхав, дощ продовжував литися, а її душа залишалася на роздоріжжі.

Попри всі переживання, вона з нетерпінням чекала моменту, коли знову опиниться вдома. Дім був тим місцем, де можна було відпочити від усього й відчути себе в безпеці. Тепер вона розуміла, як добре бути вдома.

Коли Катя переступила поріг, її груди наповнилися радістю. Валіза була важкою, але вона цього не помічала — думала тільки про зустріч із мамою. Вона легко кинула всі свої речі на підлогу і відразу ж кинулася в її обійми.

— Матусю! — сказала вона, міцно притискаючись. В її очах з’явилися сльози щастя.

— Як я за тобою скучила!

Мама обняла її у відповідь і, з легким зітханням, відсторонилася, щоб розглянути свою доньку.

— Ти в порядку? Я так рада, що ти повернулася! Ти ж ціла?

Катя кивнула, а потім, не втрачаючи часу, попрямувала до брата. Вона тихо відчинила двері його кімнати й без попередження накинулася на нього ззаду.

А тим часом Рома повернувся додому. У його квартирі, як завжди, було тихо…

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍