Enni an - Скасуйте рух часу, Enni an

Розділ 7

Катя повернулася до свого номера в готелі, ніби нічого й не сталося. День видався довгим, але вона, здавалось, знову відчула себе частиною звичайної рутини. Все було як завжди: шум у коридорі, світло у вікні, і навіть її власне тіло не видавало ознак втоми. Катя мимоволі посміхнулася, адже переживання із Софією та Кірою, хоча й неприємні, відійшли на другий план. Вона попросила переселити їх до іншого номера – просто тому, що більше не могла терпіти атмосферу, яку вони створювали. Кіра продовжувала бути вірною тінню Софії, і це її пригнічувало. Весь цей час Катя відчувала, як Кіра сама не усвідомлює, наскільки підкорена своїй подрузі, немов маріонетка. А в душі Кіра могла б бути зовсім іншою, якби її не затьмарювала Софія. Урешті-решт дівчат переселили, а Катя залишилася сама.

Вона почувалася добре. Все було гаразд — втома від тривалих переїздів і перельотів залишалася, але не заважала. Катя перевдягнулася в піжаму, підійшла до ліжка, сіла на нього, відчуваючи, як м’якість матраца підтримує її тіло. Це було важливо — на якийсь час забути про все.

Але, як грім серед ясного неба, вона раптом згадала про документи. Ті самі папери, які їй дав лікар із проханням передати вчительці. Катя зовсім забула про них, але зараз, сидячи на ліжку та обмірковуючи день, вона зрозуміла, що могла б відкласти це до ранку. Однак цікавість взяла верх. Вона вирішила заглянути в документи, щоб зрозуміти, що спричинило втрату свідомості, яка трапилася кілька днів тому.

Може, це просто стрес, втома від подорожей, — думала вона, не підозрюючи, що це буде першим кроком у світ, з якого вона вже не зможе відійти.

Вона взяла файл з аналізами, розпакувала його та почала читати. Спочатку рядки здавалися звичайними: загальні рекомендації, опис обстеження, але згодом слова стали вимальовувати щось значно тривожніше. Катя перечитала сторінку двічі, тричі, намагаючись усвідомити, що саме читає. Але слово "тромбоемболія легеневої артерії" вже неможливо було стерти з її пам’яті. З кожним прочитаним словом її серце починало битися швидше, а дихання ставало все уривчастішим.

"Тромбоемболія...?" — прошепотіла вона, намагаючись вимовити ці слова, не розуміючи до кінця їхнього значення. Що це означає? Чому мені не сказали про це раніше?

Очі її потемніли, а в голові ніби вибухнув вир думок. Біль пройняв її груди, вона відчула, як серце важко б’ється, а дихання стає все більш поверхневим. Щось неймовірне почало стискати її зсередини.

Увага була прикута до останнього абзацу: "У зв’язку з відсутністю своєчасного лікування на ранніх стадіях, захворювання перейшло в термінальну стадію. Незворотні зміни. Лікуванню не підлягає. Очікувана тривалість життя — не більше одного місяця".

Катя застигла. У той момент вона відчула, як її світ руйнується. Вона навіть не могла одразу зрозуміти, що саме відчула. Тривогу? Відчай? Страх? Усе це змішалося в одне єдине відчуття — порожнечу.

Місяць... мені залишився лише місяць... — ці слова не виходили з її голови, повторюючись знову і знову, як барабанний бій у вухах. Катя підвелася з ліжка, її ноги підкошувалися, але вона все одно рухалася, намагаючись щось зробити, втекти від цього жахливого усвідомлення.

Сльози почали котитися її щоками, непомітні на фоні її блідого обличчя. Катя не могла стриматися, і, здавалося, все її тіло наповнилося важким відчуттям, ніби кожна клітина боролася з цим знанням. Вона стояла, дивилася на свої руки, які все сильніше стискали цей жорстокий аркуш паперу, намагаючись не втратити контроль, але все марно.

Як? Як я могла не помітити? Чому я не звернулася до лікаря раніше? — це питання розривало її зсередини. Вона відчувала, що все зайшло надто далеко, що хвороба вже не відступить.

Паніка охопила її розум. Катя не розуміла, що робити. Що тепер? Як продовжувати жити, знаючи, що цей момент — кінець усього, що вона могла б зробити? Адже їй потрібно було встигнути завершити так багато справ. Але зараз здавалося, що її життя більше не буде.

У голові знову почали з’являтися думки: Мені потрібно сказати про це рідним? Поділитися з друзями? Але ні… вони цього не переживуть. Я не можу їх засмучувати. Ці думки закрутилися, і Катя зрозуміла, що, якщо вони дізнаються, вони будуть сумувати. А якщо нічого не можна змінити, то навіщо їх турбувати?

"Не треба... нехай вони не знають", — прошепотіла вона собі, відчайдушно змахуючи сльози. Вона вирішила, що не скаже нікому. Це буде її таємниця. Таємниця, яка буде мучити її до кінця.

Вона не могла заспокоїтися. Це було не просто горе — це було відчуття, ніби вона втратила сенс усього. Вона сиділа на ліжку, в темряві, у повній самотності. Не було нікого поруч, хто міг би зрозуміти. Вона стиснула свої кулаки, ніби намагалася утримати реальність від руйнування. Час продовжував іти, але вона залишалася на місці, гублячись у своїх почуттях і в цьому усвідомленні, яке спалювало її зсередини.

Вона намагалася заснути, але кожна хвилина в цьому стані мучила її дедалі більше. Сльози не припинялися. Нестерпно хотілося кричати, але замість цього, у тиші, вона просто лягла на подушку, продовжуючи плакати, поглинена болючою порожнечею.

Катя знала, що завтра, коли вона знову прокинеться, нічого не зміниться. Хвороба буде тією ж. Але вона вирішила провести свої останні дні так, ніби вони будуть її останніми — без жалю, без жалю за втраченими можливостями. І нехай ця брехня стане її життям до самого кінця.

Минуло кілька годин, змучена сльозами і відчаєм, вона все ж заснула, але цей сон був слабко освітлений туманом.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍