Неля Ваховська - Вертиголов та інші політичні тварини. Антологія німецької літератури 90-х років XX ст.

цьому він позиціонує себе як хтонічного і водночас культурного міфологічного героя: з одного боку, він магічним чином кам’янить солдатів (Медуза Горгона), з іншого — не показується своїм співвітчизникам, щоб не зупинити їх, а задки закликає до руху і в такий спосіб перетворюється на «Спасителя».

У зображенні Повороту не як прояву колективної волі, а як фарсового результату нагромадження випадковостей і підмін образ перверсивного оссі урівноважується травестованим західним брендом особистої свободи. Це підкріплюється форматом оповіді — сенсаційним інтерв’ю для таблоїда, про яке Клаус мріяв змалечку. При цьому він фактично не помічає ідеологічної різниці між піонерським журналом та «Нью-Йорк Таймз». Симптоматично також те, що перша людина, яку Клаус зустрічає по той бік Муру — журналіст західного ґлянцевого журналу, — одразу намагається залучити оссі з надзвичайними фізичними даними до порноіндустрії.

Головний літературний конфлікт, викладений у романі, розгортається між Крістою Вольф та новою літературою. Під час промови 4 листопада 1989 року, на найбільшій демонстрації на Александерплац (близько півмільйона учасників), головний герой плутає доповідачок — «матерів нації» письменницю Крісту Вольф і тренерку з фігурного катання Юту Мюлер, у результаті чого не залишається послухати промову до кінця і дорогою отримує травму. Накладання у сприйнятті Клауса двох ікон соціалізму та подвійне невпізнавання «великої літературної матері» задає іронічно-критичну перспективу оцінки «ґенерації будівничих»: «Справдешня промова тренерки з фігурного катання, вам не здається? (…) почувши промову Юти, я зрозумів, проти чого я виступаю». Якщо Кріста Вольф у своїй промові закликала до пошуку нової мови для створення справжнього соціалізму, індивідуального і національного самоствердження, створення нової ідентичності, то у Брусіга мова як така постає частиною репресивного механізму панівної ідеології. Літературна ж мова в його романі, здійнюючи процес самооновлення, звертається до хуліганських перекручень класики, карнавального перевертання високого й сексуалізації чи то патологізації політичного. Позиціювання наратора як профанованої пасивно-агресивної жертви, що страждає на манію величі й вірить евфемізмам офіційної ідеології (прийом «інсценованої наївності») та оформлення оповіді як «проби звуку», що спонтанно перетворюється на величезний монолог, адресований уявному західному слухачеві, унеможливлює серйозне прочитання роману і провокує читача на недовіру до мови і критичний пошук інших значень. Опозиції ідеологічного й тілесного, а також східного та західного реалізуються в образі Ультцшта як зсув на користь розщепленого суб’єкта шизоїдного типу. Після падіння Муру Клаус зрікається свого минулого у штазі: «Це був не я, — той, хто вдирався, викрадав людей, переслідував, залякував. Я тільки чекав». Аналізуючи знакову для німецької ідентичності розщепленість колективного суб’єкта, Брусіг відмовляється від іронії: «Якщо сьогодні ніхто не хоче визнавати це, значить це пов’язано із соромом, який заважає говорити про ганебне (…) Система не була нелюдяною (…) Вона обманювала людей, таких як я і ти, і про це треба говорити. Говорити про двосторонні образи й покору. Про ухиляння. Про людську підлоту».

Томас Брусіг

Такі з нас герої

Тої ночі на станції метро «Александерплац» ми затримували всіх, хто мав хоч трохи підозрілий вигляд і прибував із боку Панкова[12]. Демонстрації тоді відбувалися здебільшого вночі, по дорозі додому демонстранти мусили пересідати на ст. «Александерплац», де ставали легкою здобиччю. Кожного затриманого ми відводили до поліцейських вантажівок, які стояли у дворі одного з універмагів, потім поверталися на станцію й чекали наступного поїзда метро. Наш командир групи вдавав стратега громадянської війни. Він «зайняв оборонну позицію» в будці станційного доглядача й по телефону приймав звіти про ситуацію на інших станціях, а свої накази нам передавав через станційний гучномовець. Після опівночі він захвилювався. «Скупчення неспокійно налаштованого населення близьке до критичного. У наступному потязі їх повно. Потяг уже прибуває! Вони сідають на ст. «Шьонгаузер алеє» і без зупинок їдуть до нас!» Він зіскочив з підвищення, на якому стояв мікрофон станційного гучномовця, й замарширував по перону. Він сяяв. «Вони у пастці! Ми їх схопимо! Кожного!» — крикнув він нам.

Потім прийшов потяг. Він був порожній. Машиніст метро за час своєї нічної зміни кілька разів зупинявся на Александерплац і став свідком арештів. Тож отримавши інструкцію — потяг був ще й коротшим на кілька вагонів — не зупиняючись, везти останніх пасажирів на Александерплац, він попередив демонстрантів по рації й усе ж зупинявся на кожній станції. Можливо, він узагалі вперше використав свою рацію. Можливо, він узагалі вперше в житті протестував. Я мимоволі згадав свого батька та його звичку, наздоганяючи трамвай, махати дверям, а не водієві. Можливо, це була професійна хвороба людей зі штазі — вірити, що транспортні засоби — це якісь істоти, які живуть власним життям, а не їздять, керовані водіями.

«Затримати! — заволав командир групи у гучномовець. — Затримати машиніста!»

Раймунд і я вхопили його під руки, він без спротиву дав себе забрати. «Ага, він ще й пишається собою!» — закричав на нього командир групи. З вигляду машиніста зовсім не можна було сказати, що він будь-чим пишається, але командир групи гарчав на кожного із затриманих. Коли ми привели машиніста у двір універмагу, я сказав Раймунду: «Відпусти його, тоді ми зможемо застрелити цього типа тут, при спробі втечі. Я не хочу ще й їхати в ліс». Це здалося Раймундові таким дотепним, що він розсміявся і справді відпустив руку машиніста. «Хочеш змицця?» — спитав його Раймунд. Той не відповів. «Ну, нічого не вдієш, — сказав Раймунд. — Тоді давай з нами». Ми привели його в двір універмагу й наказали сідати у вантажівку. «Профукав ти свій шанс, а то б відпустили», — сказав Раймунд на прощання.

Навіщо я розповідаю це Вам? Відомо, що лише переконаних комуністів нацисти розстрілювали «при спробі втечі». Чому раптом я заговорив про це? Чому я ставлю себе на один рівень з нацистами? На партійному допиті я відповів би, що це речення було сказане з виховною метою, щоб через досвід не бути розстріляним продемонструвати затриманому принципові відмінності між нацистською диктатурою й нашою, соціалістичною державою — і в такий спосіб посилити його вдячність та почуття приналежності до останньої. Це заперечення заперечення. Чи взагалі діалектика. До беззаперечних переваг соціалізму належить те, що ніхто не може бути розстріляним під час втечі, за винятком утечі з республіки. Як там говорив Сова? Вони навіть не знають, як добре їм у нас ведеться. Машиніст метро мав би зітхнути й мовити: «Хіба ж я міг бодай припустити, що буду розстріляним під час спроби втечі? Такого в нас не може статися. Таке було лише раз».

Ви мені не вірите? Але ж насправді, поклавши руку на серце — чому я