Неля Ваховська - Вертиголов та інші політичні тварини. Антологія німецької літератури 90-х років XX ст.

скандал. Ще б пак, адже молодий східний автор не просто звів рахунки із власним минулим у соціалістичній Німеччині — він поглумився над цілою епохою «етичних» письменників-вихователів НДР, їхньою риторикою та державотворчою амбіцією, написавши роман про… член. Саме мінімальність, ба майже відсутність цього органу в головного героя роману, антиписьменника з невимовним прізвищем Клауса Ультцшта спричинює низку доленосних випадків, що призводять до глобальних геополітичних змін. Клаус є втіленням ґротесковано типових рис: це аґент штазі, латентний збоченець та пасивний учасник громадських рухів, не здатний на активні дії. Він є продуктом свого тотально політизованого соціального простору, сконструйованого тоталітарною ідеологією «всезагальної рівності та братерства». Подібно до Ґрасового Оскара Мацерата, Клаус народився 20 серпня 1968 року, в ніч, коли радянські війська окупували Чехословаччину: «Була ніч, пекло; гриміли танки (…) повітря смерділо і сильно вібрувало; світ, на який я з’явився, був світом політичним». Цей політичний світ у варіанті НДР реалізується як система заборон та імперативних приписів і повністю визначає його світогляд, мислення, поведінку, навіть фізичні реакції. Клаус каже: «Я почуваюся впійманим, щойно бачу якусь табличку. Загалом я тричі провалив іспит на права, бо щоразу панікував, щойно десь здалеку бачив табличку «В'їзд заборонено!».

Жорстка нормативна система реального соціалізму проникає у всі сфери життя, не залишаючи жодної ніші для приватності: втілена в родині, репресивна система дбає про моральне і фізичне здоров’я своїх суб’єктів, уписуючися в їхні голови й тіла як фукіанська виховання-дресура, що ставить під сумнів «суб’єктність» її вихованців. Патріархально-міфологічна ідеологема «батька нації» реалізується в повсякденні як головний елемент сімейної ієрархії: патріарх — чоловік «у спортивних штанях, закочених до литок», який сидить перед телевізором, тримаючи ноги у мисці з холодною водою, — непомильний і владний[11]. Він є «зовнішнім співробітником» штазі і повністю підпорядкований символічній системі (мові) репресивного держапарату. За свідченням сина, батько ніколи не казав: «водій автобуса зачекав на мене», але «я спіймав його перед самим від'їздом». Мати — «богиня гігієни» (санітарна лікарка) — натуралізує владу репресивної системи, маніакально опікуючись здоров’ям сина і позбавляючи його всіх радощів життя, адже при ходінні під вітрилами можна прищемити палець, загнати скалку, а в басейні — втопитися чи підхопити грибок.

Сімейне виховання задає матрицю публічності: суб’єкт тоталітарної ідеології має постійно перебувати під наглядом як безпосередньо (натягнена по шию ковдра технічно задирається з боку ніг), так і опосередковано, засобом інтеріоризованого голосу Великого Іншого, готового повсякчас виносити присуд. Відчуття постійного перебування «за склом» призводить до формування пасивної життєвої позиції, повного підпорядкування репресивним та ідеологічним державним апаратам: «Те, до чого нас примушували в дитинстві, було використано і продовжено суспільними силами. Те, чого вимагали системні інституції, виховали у нас батьки. Діти, видресирувані своїми матусями на (…) «чемних діточок», пізніше виявилися ідеально придатними для ролі старанних помічників на службі «соціалізму»». Прагнучи якомога більшого суспільного визнання, «чемний хлопчик» Клаус стає аморальним, безвольним «донощиком, кар’єристом, викрадачем дітей, майже ґвалтівником», готовим виконувати будь-які накази. Тут Брусіг відтворює основні положення роботи психіатра Г.-Й. Мааца «Зупинка почуттів. Психограма НДР» (1990): «Типовий оссі: він вірить в авторитети, боязкий та має заблоковані почуття. Його готовність відкрито говорити про конфлікти дуже низька; його сприйняття реальності розірване й завужене. Йому відверто бракує прямоти та спонтанної радості від життя — все затримано, загальмовано, перестраховано й контрольовано. Крім того: вбивча злість, страх аж до втрати свідомості, глибинний біль та сум, що паралізує».

Наголошена публічність переводить ідентифікацію суб’єкта у візуальний реєстр: від дитячого досвіду «героя» з обкладинки великого ілюстрованого журналу до фабульного ходу інтерв’ю для газети «Нью-Йорк Таймз» (роман складається із 7 частин, кожна з яких — монолог Ультцшта, записаний на диктофон для журналіста Кітцельштайна, що як експліцитний слухач з’являється лише в останній частині). Перверсивне бажання суб’єкта тоталітарної ідеології бути поміченим, побаченим за будь-яку ціну набуває сексуальних конотацій: Клаус усе своє доросле життя страждає на комплекси неповноцінності через занадто малий пеніс, недостатня розвиненість якого є побічним ефектом «правильного» ідеологічного виховання сина Люсі Ультцшт. Фактично пеніс постає алегорією витісненого бажання, яке не належить до авторитарної ідеології НДР. В останній частині роману внаслідок отримання випадкової травми, опосередковано пов’язаної з промовою Крісти Вольф на демонстрації 4 листопада 1989 року, неповноцінний орган Ультцшта раптово набув гігантських розмірів. Демонстрація цього «дива» враженим прикордонникам дозволила Клаусу відкрити німецько-німецький кордон; при цьому розпад НДР ототожнюється зі звільненням Ультцшта від родинної опіки.

Така сексуалізація політичної сфери дозволяє Брусігу в зниженому реєстрі поставити питання про сутність влади та її окремі ідеологеми: член Клауса стає то «маленьким горністом» (аналог радянського маленького барабанщика, який ціною власного життя рятує червоні війська від несподіваного нападу ворога), то «Теді Тельманом», то навіть метафорою колективної волі народу. Не маючи змоги бодай задовольняти себе (репресивна писана мова норм і правил жорстко забороняє онанізм, та й приватності як такої не припускає), Клаус може лише сублімувати в свою соціальну роль, прагнучи аж так догодити системі, щоб потрапити на обкладинку журналу. Проте це догоджання є формою руйнації власної особистості, повного ототожнення себе з іншими ґвинтиками суспільно-політичної машинерії, що автоматично переводить усі спроби Клауса якось виділитися в ранґ патології. Як показує політична фізіологія за Брусігом, в інфантильно-збоченому світі тоталітаризму будь-який символічний член — свобода прийняття рішення — це аномалія, виняток, що перетворює чоловічка із невимовним прізвищем на «Спасителя з членом» (Erlöser in Glanz / Erlöser mit Schwanz). А сам політичний континуум у романі постає абсурдним конструктом навколо Ніщо — нібито волі народу, в якого насправді «занадто маленький член».

З іншого боку, роман засвідчує тенденцію до сатиричної критики не лише утопічної ідеологи соціалізму та остальгійної міфології, а й ідеології Возз’єднання як ще однієї шовіністичної світоглядної системи, в якій «Німеччина» обов’язково означає «ФРН», а традиційна для тоталітарної ідеології НДР «леґенда» про революційні «народні маси» не викривається, а продовжує далі працювати в семіотичному полі демократії. Подія, яку історики та публіцисти називали: «Кінець німецької розділеності», «Кінець європейського повоєнного порядку», «Кінець XX століття», «Кінець модерну», «Кінець Холодної війни», «Кінець ідеологій» і «Кінець історії» — трапилася цілком випадково. Ультцшт ішов до прекрасної ковбасної молодиці, з якою у нього колись із технічних причин секс не відбувся. Тепер, ненадовго володіючи членом надвичайних розмірів, Клаус хотів похвалитися своїми новими можливостями, коли побачив натовп біля Муру. Справжньою причиною «події століття» Брусіг називає індивідуальну (проте виплекану системою) перверсивність Ультцшта, яка підштовхує його на акт ексгібіціонізму. Герой не так отримує сексуальне задоволення від демонстрації свого тіла, як насолоджується відчуттям влади Скандального над масовою свідомістю. При