Євгенія Чернюх - Гонитва за тінню, Євгенія Чернюх

Розділ 6

Мія сиділа у своєму автомобілі на парковці біля будинку чекаючи поки вийде, аби прийде Антоніна. Зранку, випровадивши Остапа на роботу, вона вирішила за нею прослідкувати. З ним, до речі, помирилися. Він вислухав всю історію до кінця і пообіцяв, що поговорить зі знайомим юристом. Вони так і заснули на кухонному диванчику обіймаючи одне одного. Тільки почуття вини не давало дівчині повністю розслабитися. Вона не знала, як тепер дивитися в очі Юлі. І поводитися з Матвієм. Таких гострих, пекучих , болючих і збочено солодких почуттів їй ще не доводилося переживати.

Йшла друга година стеження, а Антоніни все ніде не виднілося на горизонті. Живіт бурчав нагадуючи про відсутність сніданку.

Вона вже готова була замовити піцу, як дверцята автомобіля відчинилися і поруч всівся Матвій. У руках тримав дві великих кави і два бургери.

- Привіт. – простягнув здобу.

Мія застила витріщивши на нього очі.

- Як я розумію, ти приступила до активного розслідування. Можу допомогти, у мене сьогодні вихідний.

Відмовлятися від його допомоги було б верхом тупості. Однак за це необхідно було заплатити внутрішнім спокоєм. Тому вона просто кивнула.

 Люди снували сюди туди, тільки Тоня серед них все не з’являлася. Допивши каву Матвій поставив паперовий стаканчик на передню панель. Та той посунувся і полетів під ноги Мії. Хірург потягнувся зачепивши рукою тонку дівочу щиколотку.

Соломією сіпнуло, як від електричного заряду. В ту мить вона зрозуміла, що грати у шпіонські ігри краще в зручному одягу. Атласний топ та шорти, в яких вона спала, не найкраща ідея. Скорчившись, як їжак у калачик, заклала ноги майже на кермо. Він підняв здивований погляд.

- Послухай. – почав повільно випрямляти спину.

- Ні, це Ви послухайте! – в її тоні прокинулася різкість. – Стосовно вчорашнього. У мене є наречений. У Вас є дружина... Ти ж розумієш про що я... – під його важким поглядом її впевненість повільно падала в глибоку прірву. – Тому давай просто забудемо. Те що вчора. І домовимося, що ми просто напарники.

- А можна я скажу.

- Кажи. Кажіть.

- Хто буде ховати труп об одинадцятій годині дня?

Кілька секунд дівчина дивилася на Матвія знизу уверх, як кролик на удава, поки до неї дійшов зміст його слів

- Я вчора чула, як Тоня розмовляла по телефону з якимось чоловіком. Схоже, вона у відчаї. Тому я все ж простежу. А ти можеш іти... Якщо в тебе справи...

Він не встиг нічого відповісти, бо двері під’їзду відчинилися. З криком «Це вона!» Мія замахала руками і лягла обличчям вниз. На коліна Матвію. Ну... трохи вище колін. І боляче вдарила його ліктем по стратегічно важливому місці. Той скорчився від болю та виявилося, що це вийшла просто якась жінка з дитиною.

- Вибачте. – сконфужено пробурмотіла заливаючись червоною фарбою.

Так вони просиділи ще з годину, час від часу перекидаючись короткими фразами. Під час чергової перепалки неподалік показалося авто Остапа. Її, звісно, здивувала його поява посеред білого дня. Та можливо він забув якісь документи.

Цього разу Мія акуратно нахилилася і змусила пригнутися Матвія.

- Правильно. – промовив той легко погладжуючи її по голові. – Хай наша дружба поки залишиться в секреті. – А то ще твій наречений подумає, що у нас роман. – перейшов на шепіт.

- Пішов?

- Ні.

Та вона все ж ризикнула піднятися.

- У нас не роман. У нас детектив. – поправила волосся.

- Ну, ну... Пропоную пересісти у моє авто. Там тоновані вікна, більше простору.

Чомусь всі його слова видавалися Мії з подвійним дном. Та вона погодилася. Водійський стаж у неї не великий, тож так буде спокійніше.

Матвій віддав дівчині ключі від сірого позашляховика, а сам пішов додому по воду. Соломія придушуючи заздрість розглядала шикарний шкіряний салон. Скільки ж така вартує?!

І тут як на зло з під’їзду вийшла Антоніна. Її важко було не поміти у облягаючій короткій сукні кольору барбі. Рухаючись як пантера, дівчина швидко сіла у своє яскраво червоне авто і прудко виїхала з парковки.

Мія звісно ж одразу набрала Матвія, але діяти необхідно було негайно. Тому пересівши на водійське крісло спробувала почати слідкування. Але тут ї чекав сюрприз. Або розчарування. У цьому авто коробка передач була механічна. А вона їздила лише на повному автоматі. Їй довелося в екстреному режимі згадувати все, чого вчили в автошколі. Металевий звір заричав і піддався на її маніпуляції.

Коли Матвій нарешті підняв слухавку у Мії було лише одно запитання:

- Як перемкнути на третю передачу?! – істерика в її голосі могла залишити спокою будь-кого. Навіть хірурга.

- Третя уверх, четверта униз. Що сталося?

- Вона вийшла! Я їду за нею. Я не вмію кермувати таким автомобілем!

- Мія, не панікуй. Просто спокійно веди авто. Не бійся відстати. Я буду з тобою на зв’язку. Кажи де ти зараз на таксі наздожену.

- Я... Я не знаю, що це за вулиця.

- Яке попереду метро?

- Метро? Тут не має ніякого метро... Ми на об’їздній. Десь на околиці... Третій кілометр.

- В якому напрямку?

- Та не знаю я!!! Попереду залізничний вокзал.

На цьому місці зв’язок перервався, бо Мії довелося непомітно припаркуватися. Антоніна нервово ходила по перону вокзалу явно когось очікуючи. Соломія сховавшись за кущем старалася передавати напарнику всю інформацію. І про підозрілого чоловіка з гітарою, який нажаль пройшов повз Антоніну. І про дядька з великим вазоном. Який теж виявився не тим.

Хвилин через п’ятнадцять роздратована Антоніна повернулася до свого автомобіля в гордій самоті, кричучи на когось по телефону. Зі злості вона навіть кілька разів копнула колесо ні в чому не винного авто.

 Переслідування продовжилося і цього разу Соломія опинилася у якійсь промисловій зоні. Залишивши автомобіль Тоня зникла за високим забором. Проявивши чудеса конспірації Мія вирішила не ризикувати входячи через ворота. А перелізти через забор. Їй це звісно вдалося, тільки поки перелазила загубила з поля зору підозрювану. І приземлилася не зовсім вдало. А по правді кажучи, впала у велику калюжу з густим болотом. Окрім бруду і розбитих колін добавився ще і тріснувший екран телефону.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍