Євгенія Чернюх - Гонитва за тінню, Євгенія Чернюх

Сонячні промені грали на обличчі Мії намагаючись її хоч трішки підбадьорити. Щебіт птахів розносився крізь відчинене вікно сповіщаючи, що пора збиратися. Ця ніч пройшла важко і без сну. Прийнявши душ, дівчина нанесла на обличчя тон прибираючи сліди її душевних терзань. А тоді підвела очі стрілками і нафарбувала вуста червоною помадою. Цей макіяж мав став маскою щасливої жінки.

Образ доповнила чорна сукня футляр та високі підбори. Одночасно траурно і вишукано. Пишна укладка, чорні авіатори, два пшики парфумів. Ідеально для сьогоднішньої ролі.

Припаркувавшись біля високої будівлі з білого каменю Мія дала собі кілька хвилин налаштуватися. Кожен її крок розносився по коридорі дзвінким криком кахелю. Він наче кричав, що їй доведеться із цим жити решту своїх днів.

Як тільки вона зайшла у кабінет, пролунав голос:

- Встати, суд іде.

Мія пройшла до першого ряду і сіла на вільний стілець, прямо перед кліткою для підсудних. Там сиділо четверо людей, троє з який свердлили її непідробною ненавистю. Матвій піднявся і тихо підійшов до металевих ґрат просунувши у них обличчя. Так він був ближче до неї. В його очах не було навіть тіні на осуд чи ненависть. Лише любування перемішане з тугою і невідворотністю.

Соломія склала пальці, як він учив і непомітно показала. Матвій посміхнувся.

Він знав.

Він любив.

По своєму звісно. Збочено. Боляче. Неправильно.

Любив.

І до кінця засідання просто стояв і дивився на неї.

Мія вийшла з залу суду на в’ялих ногах. На вулиці притулилася до холодної будівлі переконуючи себе, що все зробила правильно. Кілька разів глибоко вдихнула повертаючись до стану в якому можна кермувати автомобілем.

- Соломія, зачекайте!

Її наздогнав старий сусід зі своєю пасією.

- Підвезете нас додому?

Вона лише втомлено кивнула. Авто запищало і розімкнуло дверцята.

- Чекайте, я більше не можу в цьому в цьому маскараді.

Біля Мії рознісся знайомий голос, але вона не розуміла, кому він належить. Раптом літня жіночка, яка трималася за руку Василя Семеновича, випрямилася, стягла з голови перуку, відліпила від скронь та вилиць тейпи, які перетягували шкіру і постала перед Соломією у всій красі.

- Ка... Катерина? – перед очима дівчини потемніло і якби не сусід вона гепнулася б без свідомості.

- Тихо-тихо... – він підхопив її і почав махати газетою. – Катерино Леонідівно, ну ми ж домовлялися, що зробимо це вдома! Як вона буде вести автомобіль?

- А я не можу чекати додому! – вередливо залепетала жіночка. Мені все понагризало!

- Чекайте... – Мія взяла себе в руки. – Якщо Ви жива, то для чого цей спектакль?

- Для мотивації. – Катерина сіпнула плечима. – Якби я була жива ти б не шукала так відчайдушно вбивцю. А так все склалося як не можна краще! Ми тобі трошки підказали і ти справилася. – задоволено потерла руки.

- Що?! Ви при своєму розумі? Я відправила людей за ґрати! – Мія схопила жінку за плечі.

- І правильно. Вони ж збиралися мене убити. Тільки я встигла вискочити з мого динозаврика до того, як він полетів у Дніпро.

- А як же серцевий напад? Ін’єкція, яку зробила Юля... Матвій же...

- А, то дрібниці. – стара махнула рукою. – То був просто приступ аритмії. Через декілька хвилин минулося. Ти думаєш, я б дозволила собі зробити ін’єкцію не подивившись, що за препарат мені вводять? Матвій дав їй просто вітаміни, замість Магнезії, яка збиває тиск. А в мене між іншим був тиск 150 на 90. Напевно сподівався, що я помру від високого тиску. Тому я і розіграла все це аби їх покарати. Хай знають, як роззявляти рот на чужу власність!

Мії відібрало мову. Вона підняла руки готуючись вхопити цю незаслужено заслужену актрису за горло.

- Ви нормальна?! Я стільки часу мучилася, що закохалася у психопата! А Ви!

Вона міцно схопила Катерину під руку і потягла у поліцейський відділок.

- Вони все одно будуть сидіти за фальсифікацію документів! – запищала стара.

- І Ви разом з ними за те, що ввели в оману державні органи.

Мія вийшла з під’їзду тягнучи за собою велику валізу. Зупинившись озирнулася в пошуках таксі. Цього разу відправитися на омріяні острови їй вже не могло завадити ніщо.

- Соломія Миколаївна?

Поруч зупинився літній чоловік з військовою виправкою.

- Так... – невпевнено протягнула.

- Мені Вас порекомендували. Справа в тому, що у мене зникла собака. Лабрадор. А до того в нашому під’їзді сталося дещо дивне...

- Ні... – вона замотала головою. – Ні, ні, ні... не цього разу...

Кінець