Ігор Даровський - Зло, тиша і равлики, Ігор Даровський

Блогер Левко, що збирає моторошні історії для каналу «Портал у пітьму», натрапляє на загадкову садибу, де зникають голоси, а равлики із чорними мушлями стали зловісним символом. Полюючи за карколомним сюжетом, він знаходить таємне товариство, що воліє пробудити сили, які не підкоряються людській волі. У підземних вівтарях і моторошних обрядах оживає тиша, здатна відкрити ворота в інший світ. Але чи готовий Левко віддати свій голос за правду, яка може стати його останньою сенсацією?

Зло, тиша і равлики

   – Це місце прокляте. Той хто заходить туди втрачає голос, – Левко зухвало дивиться на мене, швидко пробігаючи пальцями по хрустким банкнотам з задатку, який я мав необережність йому передати.

   Ми працюємо з ним декілька років. І він мій найкращий польовий гравець. Ні, не футболіст. Він просто шукає для мене жахливі історії по українських селах, а я перетворюю їх на сюжети для свого надприродного каналу. Я назвав своє інтернет-смі «Портал у пітьму» не тільки тому, що воно забирає увесь мій вільний час і гроші, а й через те що мій друг СММ-щик чомусь вирішив, що ця назва має гарно продаватися.

   Одразу відкрию вам карти: не варто давати каналу таку назву, якщо дійсно хочете заробити гроші.  Або ж, якщо всесвіт не любить вас так як мене. Адже навіть із такою вивіскою у каналу з’явилися підписники, кількість яких продовжувала рости. І хоча я досі не заробив свою «червоно-діамантову» кнопку, з таким темпом напливу поціновувачів десь років за 10 я можливо доберуся до «срібної».

   «Вперед і вгору», такий девіз я пропагую з дитинства і не здаюсь за жодних обставин. Так виховував мене батько - майстер електрик, що давав імена верхівкам кожного телефонного стовпа та лінії електромереж, на яку затягнула його доля.  І завдяки ньому: я вірю у силу гарної історії, яка може стати трампліном, що запустить мене у справжню дорослу журналістику. А там може і назва почне ліпше продаватися.   

   – Коли прибудемо на місце, то віддам залишок, –  я намагаюся бути суворим зі своїми робітниками. Не хочу, аби вони думали, що мені можна втюхати будь-що. – Але мені потрібні факти та реальні свідки. Тих, кого я можу зафільмувати, сфотографувати і процитувати у статті для сайту. Це називається «перевірені джерела» - чесні та об’єктивні. Не так як минулого разу, коли ти обіцяв мені вампірів, а привіз до звичайних маніяків, що полюбляли пити кров своїх жертв. Це не містика. Це кримінал. Розумієш різницю?

   – Так з вампірами вийшла «лажа», – хлопець хитає головою, – але цього разу інформація залізобетон. Люди є, а голосу нема.

   – Добре, – я хапаю свій фотонаплічник та акуратно кладу туди камери та об’єктиви. – Поїхали до твоїх німих. Послухаємо, що вони розкажуть.

 

   Аномальна садиба знаходилася у Полтавській області. За словами Левка, наприкінці 19-го сторіччя її збудували для одного з місцевих багатіїв Самаеля Кройцмана, що володів горілчаним заводом та лісопильнею, на яких працювали багато місцевих. Спочатку всі зраділи новим можливостям і легким грошам, але згодом у працівників заводу почалися негаразди зі здоров’ям. Запаморочення, проблеми із диханням, блювотиння, пошкодження слизової оболонки та інші ніштячки. Поповзли чутки що на заводі є закритий секретний цех, в якому за наказом пана Кройцмана проводять хімічні експерименти із прозорими рідкими газами. Після того, як кілька працівників померли на виробництві від «задухи», люди забили на сполох і навіть організували страйк, на якому вимагали від керівника компенсації та закриття небезпечного бізнесу.

    На зустрічі із незадоволеним натовпом Самаель визнав, що на заводі дійсно є невеличка лабораторія, яка працює над створенням так званих «інсектицидів», тобто засобу, який мав на меті боротися із колорадським жуком та іншими комахами, що псували посіви картоплі, яка конче необхідне була для горілчаного заводу та так званого «картопляного спирту». Проте людський гнів – страшне паливо. Селяни назвали Кройцмана самим дияволом та душогубом і відмовились виходити на роботу. Оскільки більшість з робітників працювали за контрактом, Самаель вирішив змусити їх виконати умови договору і викликав на допомогу загін поліціантів з Полтави. 

    Коли селяни побачили «важку артилерію» ситуація швидко вийшла з під контрою. В ході кровавої бійки селяни спалили завод, поліційний підрозділ, а також будівлю пана Самуеля. А далі почалося найцікавіше: хімічні сполуки, що вивільнилися під час горіння вбили все живе на відстані 30 кілометрів і ця місцина приблизно на 10 років була оголошено «проклятою землею». Скільки тоді загинуло людей невідомо, адже перше офіційне розслідування було проведено за двадцять років, коли ці землі знову почали вважати безпечними переважно через тварин, що відновилися у місцевих лісах. За неофіційними даними одним з експертів, який входив у експертну комісію, що оцінювали збитки для регіону був німецький професор Шрадер, саме той хлопак, що згодом винайшов препарат 9/91, який нам більш відомий як «табун» - прототип отруйного газу «зарин».

    Завод та лісопильня згоріли вщент, тож їх вирішили не відновлювати. А ось садибу Кройцмана відбудували і влаштували там психлікарню для особливо небезпечних пацієнтів. За словами місцевого чиновника, який побажав залишитися неназваним «навіть якщо там щось з цієї отрути і залишилось, то цих негідників було не шкода». Тоді і почали фіксувати перші факти «зникнення голосу». Проте оскільки голос втрачали пацієнти, то ходу цій проблемі так і не дали. Лікарі називали цю лікарню «тиша» і кажуть, що потрапити туди було найгіршим покаранням. Скільки людей поховали у тиші під час чисток НКВС ніхто не знає, та й певно і не дізнається.

    У сімдесятих в приміщенні знову трапилася пожежа і після цього «прокляте місце» вирішили не відновлювати. Так воно і стоїть, повільно розсипаючись. Але кажуть, що ті, хто мав сміливість переночувати у занедбаній садибі теж втратили голос. Назавжди.

   – Слухай, Левко, ну історія просто цукерка, – я вимикаю диктофон, аби потім ще раз прослухати запис, – і смерті, і психлікарня і навіть тортури від комуністів. І все тут, поряд із нами. Добре, що я взяв спальник та світло на акумуляторах. Ти ж розумієш, що нам доведеться там переночувати.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍