Ігор Даровський - Зло, тиша і равлики, Ігор Даровський

   – Це буде контент 18+, він не монетизується, – Левко все ще не погоджується на цю авантюру. – І хто тобі сказав, що вони дозволять тобі піти. А якщо вони перетворять тебе на мовчазну ляльку? І ти назавжди залишишся тут в оточенні цих ненормальних?

   – Це і є справжня журналістика, – я не хочу йому нічого доказувати і у цій ситуації кожен сам має вибирати наскільки він готовий ризикнути. Я точно знаю, що не можу втратити такий сюжет.

   – На цей раз без мене, чуваче, вибач, – Левко дивиться на мене так, ніби я вже помер. – Оскільки ми з тобою давно працюємо я зроблю для тебе ще одну послугу. Від’їду на пару кілометрів і буду чекати твого дзвінка. Якщо не вийдеш на зв’язок до завтрашнього ранку – викличу поліцію.

    – Мені дуже цікаво що саме ти їм скажеш, якщо я не з’явлюся – я забираю наплічник із технікою, і рушаю у бік піраміди Залеського, де на мене вже чекають Раптовий та його посіпаки.

   Ми спускаємося вниз дерев’яними сходами. По ходу шляху розвішані цоколі з дешевими лед-лампами, що освітлюють наш шлях у тартар. Я повісив на груди екшн-камеру і намагаюся зняти хоча б декілька планів занурення у темноту.

   – За проектом реставрації у нас передбачений ліфт. Але поки що як є, – директор йде перший і я чую тільки його голос. – Але ж для сюжету так краще?

   – Набагато, – кричу я і ще кілька хвилин спускаюся. Поки нарешті мої кросівки не впираються в твердий майданчик. Світло тут інше, приглушене і м’яке. А по периметру я бачу величезну кількість акваріумів із равликами. Таких саме як і в домі Вадима.

   – Що тут у Вас равликова ферма?

   – Так, одна з наших найкращих історичних експертів почала равликовий бізнес. У неї тут ціла ферма неподалік. Коли вона спустилась сюди, то одразу зрозуміла, що тут мікроклімат найкращий для «шипів диявола».

   – Шипів диявола? – я підходжу ближче до акваріумів, із сотнями чорних молюсків.

   – Так їх називають через форму мушлі… бачите чорні і довгі, – Михайло дістає одного з акваріума. – Тож ми і вирішили їй допомогти, поки йде реставрація, здати їй цю площу в оренду. Вона допомагає товариству, а товариство їй.

   – Як благородно з вашого боку, – я роблю кілька поміток у блокнот, сподіваючись ще раз підняти цю тему, коли буде змога записати якісніше інтерв’ю. – Вівтар нижче?

 – Так, це третій ярус, а вівтар на четвертому. Йдіть за мною, – Михайло зникає у черговому отворі і я рушаю за ним. Інші вчені за мною. Зараз я затиснутий між ними і дороги назад немає. Ось і перевіримо чи вчені вони, чи сатаністи.

    На четвертому ярусі горять лише свічки. Сотні теплих вогників навколо великого круглого столу, який я вже бачив на фотографіях. Підходжу ближче і бачу що на столі теж вигравіювано латинську фразу Silentium Excitat Portas. Деякі букви затерті, але це точно вона.

   – Тиша пробуджує двері… що це означає? – хочу спіймати реакцію Михайла і наводжу на нього екшн-камеру.

   – У деяких апокрифічних текстах існує легенда про 1000 вересневих голосів, що призвуть диявола. І тисячним голосом стане найгучніший. Той що зможе достукатися до всього світу, адже віщатиме для всіх. Кожен з цих голосів має бути відданий добровільно і лише тоді він прийде.  

   Я згадую очі хлопця – позбавлені людського тепла та його шепіт, коли він дивився на мене крізь об’єктив. Здається, він сказав ті самі слова….

   – Навіщо ви сюди приїхали? – я бачу як Михайло та інші археологи стають у коло навколо вівтаря. Вони дивляться на мене з надією, немов я месія, що може врятувати світ.

   – Аби зняти найкращий сюжет у своєму житті… – я бачу як загоряються їх очі і розумію, що зараз граю у рулетку зі своєю долею.

   – Колись давно ви загадали бажання і йшли до нього усе своє життя.

   – Я хотів стати голосом, який почують усі… – згадую що колись я дійсно хотів бути журналістом. Тож ось він мій шанс.

   – Тоді дозвольте йому прийти, – Михайло бере мене за руку і вводить у коло.

   Ми їдемо до колишньої садиби Кройцмана усі разом. Для цієї подорожі директор завантажив нас у комфортний мінівен із логотипом «Полтавських бескид». На дворі темно і лише ліхтарі авто розрізають темноту цієї визначної місії. Члени товариства перебувають у напруженій ейфорії. Сьогодні у будинку Самаеля мають зібратися усі.

   Після посвяти біля вівтаря я подзвонив Левку, заспокоїв і відпустив додому. Навіть перерахував йому на картку кілька бонусних тисяч. Він зіграв свою роль. А тепер я маю зіграти свою.

   Я ніколи не думав, що був народжений для того, аби відкрити портал для диявола у Полтавському лісі... Але ж Михайло переконав мене, що я той самий. Обраний з пророцтва, народжений у вересні, що має розказати про пришестя цапа на весь світ. Я і мій «Портал у пітьму». Ось вона справжня гонзо-журналістика у стилі Хантера Томпсона. Максимальне занурення.  

   Тепер я знаю, що піраміди Залеського і Чорневича – це верхівки пентаграми. Насправді таких пірамід більше і сьогодні усі вони зіграють свою роль. Але найголовніша, центральна піраміда що відкриє портал чекає нас у проклятій будівлі.

   – Коли я віддам свій голос, то теж втрачу розум? – Михайло та археологи зараз одягнуті в довгі чорні савани і мають доволі моторошний вигляд.