Аліна Вінсент - Колекція душ, Аліна Вінсент

Самотні занедбані будинки. Скільки їх, покинутих людьми й занехаяних часом, розкидано мапою світу? Не злічити! Повз один із таких будинків свого міста Еммі проходила безліч разів. Та одного зимового вечора дівчина раптом помічає ланцюжок слідів, залишених ногою невідомого на засніженій землі. Вервечка тих відбитків обривається прямісінько попід дверима будівлі. То чи справді будинок є таким самотнім і занедбаним, яким видається стороннім очам на перший погляд? І чому у ньому раптом починають з'являтися світлини людей, на яких очікує неминуча загибель?

ЧАСТИНА I / РОЗДІЛ 1

КОЛЕКЦІЯ ДУШ

Аліна Вінсент

 

 

 

За ці роки на дюні змінилося багато імен і ті, чиї імена я там бачив, незмінно помирали.

 – Стівен Кінг, “Дюна”

 

ЧАСТИНА I

КОЛЕКЦІЯ

 

РОЗДІЛ 1

1

До восьмої ранку низки автомобілів, що встигли заполонити вулиці великого міста, вже сердито гуділи. Керовані своїми водіями, роздратованими звичною повільністю ранкового дорожнього руху, машини стояли у вимушеній нерухомості одна за одною. Їхнє подальше просування довжелезною авто-чергою відбувалось до нестерпності неквапливо.

Поруч із майже нерухомими автомобілями із раннього туману вигулькували рядові перехожі. На відміну від завмерлих в очікуванні руху водіїв, їхній транспорт – власні ноги – наближав своїх господарів до пункту призначення значно швидше. Тож вони, маневруючи потоком людей, які так само кудись поспішали, затято проштовхували собі шлях широкими розмахами ліктів та жвавим човганням взуттєвих підошов. При цьому не забуваючи обуритись, випадково натрапивши на іншого пішохода, який аналогічним необачним порухом зненацька зачепив їх самих.

За сірою туманною пеленою поглядам перехожих не видавалося натрапити на нервові гримаси водійських облич, що ховалися за незрушними автівками. Та, напевно, й погожого дня їхню увагу майже точно не привернули б незнайомці за скляними вікнами автомобілів. Їхні очі, здається, допускали у фокус свого зору лишень циферблати годинників, стрілки на яких незворушно відраховували час їхнього неминучого спізнення. Хіба що дзвінкі сирени, що бува лунали понад машинами рятівних служб, або оглушливі сигнали клаксонів, що сповіщали про виняткову близькість потенційної дорожньої аварії, були здатні відволікти ті очі від невтішних годинникових прогнозів. Втім, зазвичай, сплутані ще не розвіяним сном думки перехожих не зосереджувались на оточуючих.

Власне, не відрізнялися особливим зацікавленням до сторонніх і водії. Тож, сидячи самотою всередині білого “рено”, кучерявий рудоволосий фінансист звичним жестом правої руки злегка підняв тканину синього піджака, розглядаючи пару видовжених стрілок механічного годинника під нею.

Тим часом у битком набитій маршрутці брудно-жовтого кольору, що стоїчно очікувала проїзду на окремій смузі для громадського транспорту праворуч, стояла, притримуючись за сидіння навпроти, світловолоса дівчина. Її очі виблискували то дзеркалу водія, зручно розташованому на рівні дівочого обличчя, то сяючому екрану мобільного телефона.

У дзеркалі вона оцінювала свій вигляд без звичного макіяжу, не нанесеного нею сьогоднішнім ранком через нестачу потрібного часу від декількох випадків вимикання її долонею нав’язливої мелодії будильника. Тоді її млявий розум сприймав зміну цифр, що демонстрував їй екран телефону після програвання писклявого мотиву, за неприродньо стрімку. Отже, тепер її очі пильно стежили за кожною зміною, що прудко здійснювалась на ввімкненій заставці мобільного.

Дівчина збентежено розмірковувала, скільки швидко спливаючих хвилин її другої в житті співбесіди вона вже встигла стратити. До речі, за першої вона схожим чином не відзначилася взірцевою пунктуальністю. Хоча тоді виною цьому був не хибно розрахований нею час (вона передбачливо виділила собі про запас вдосталь зайвих хвилин), а вроджений топографічний кретинізм. Саме він став причиною її безуспішного довготривалого бродіння навколо потрібної офісної будівлі, що припинилося лише завдяки щасливій випадковості, за якої вона нарешті натрапила на вірний варіант її розташування.

Ліворуч від заполоненої машинами дороги та переповненого пішоходами тротуару, вузькою смугою розташовувалися невисокі будівлі житлових будинків, декілька супермаркетів, магазинчик канцелярських товарів та пара крамниць дешевих виробів низької якості. А ще лівіше, за кілька хвилин ходьби від описаного хаосу, уздовж масивного паркану, що обрамляв затишні простори великого парку, тягнулася інша дорога. На відміну від своєї попередниці, вона володіла усього однією смугою для проїзду.

У парку, що припадав до одного із боків цієї неширокої дороги, господарі домашніх тварин неспішно вигулювали своїх пухнастих улюбленців, спортсмени жваво забігали туди на ранкові вправи, жінки мляво котили його доріжками візочки зі своїми нещодавно народженими дітьми всередині, а чоловіки, не обтяжені екстреними вранішніми справами, тягнули до своїх домівок пляшки та баклаги зі свіжою водою, набраною у заготовані посудини із бювета біля входу у парк.  

Перед тим, як перейти дорогу, що роз’єднувала парк і подвір’я коло багатоквартирних будинків, у невстановленому місці, майже ніякий пішохід не оглядав її завчасно. Автомобілі проїжджали цим шляхом лише зрідка, а коли яка-небудь машина ним і користувалася, то навіть слабке дзижчання її мотору неодмінно було спіймане людським слухом у німотній тиші, що завжди огортає дану частину міста. Здавалося, що розташовуючись так близько територіально, ці дві ранкові атмосфери знаходились у зовсім віддалених між собою часових поясах.

Якщо Еммі Сальваторіс мала бажання пронестися пульсуючими жилами великого міста, відчути шалений ритм його невгамовного серцебиття та поринути у бурхливу течію багатолюдних вулиць мегаполісу, то спускаючись із п’ятого поверху, що розміщувався на самій вершині будинку, де вона орендувала собі житло, дівчина звертала стежкою праворуч. Саме права сторона шляху приєднувала Еммі до загальної міської метушні та занурювала її у киплячу лаву, що зморювала у своїй жагучості кожного, хто покидав прихисток власної оселі до обідньої пори. 

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍