Лиськов Руслан - Кам'яний змій. Нові пригоди отця Нікодима., Лиськов Руслан

Пізня весна духмяним і п’янким ароматом розлилася по землі. По широким долинам, вкритим яскраво-зеленими молодими травами, по солом’яним дахам хат, по подвір’ям, городам, яблуневим садам, полям на схилах Товтр, білим курним дорогам, ніби ще вкритим снігом. Але то вже не сніг, це крейдяний пил і мілкий камінь, що сиплеться з виступаючих каменюк, схожих на кістки велетенських древніх чудернацьких звірів, прямо із землі. Вже маленькі трударі бджоли гудуть над яскраво-жовтим кульбабами і ніби напившись хмелю, заплутуються у густому вишневому цвіті. Вже пташки, які зовсім недавно повернулися з далеких дивних країв, несамовито виспівують, ніби змагаючись у голосистості. Вже люди і собі йдуть у поля - хто з худобою, а хто і з роскалем і сапою.
Красноставці, які притулилися до обох берегів вузенького Жванчика враз ніби позеленіли і прикрасились до свята. Але ранній Великдень вже минув, довгий піст нарешті закінчився і почалось звичайне сільське життя, сповнене праці, поту, сонця, безкрайнього неба і надії майбутнього урожаю.
Красноставська долина, доволі вузька на початку, у північній частині, поступово розширюється на південь. Високі скелі каньйону розступились і ховаються серед густих чагарників ліщини і молодого верболозу. Вже далі починається ліс, а русло Жванчика потрохи забирає праворуч, утворюючи чергову велику петлю, щоб десь далі, вже за Орининим, знову вирівнятись і нести свої води до самого Дністра.
Колись тут, у південній частині красноставської долини, річка текла інакше . Старе русло знаходилось західніше, ближче до скель. Ось саме у ті часи, був збудований старий млин. Він ніби виростав зі скелі, сам викладений із того ж сірого теплого каменю. Колись давно його важке дерев’яне колесо з шумом крутилося, опускаючись у темну пінисту воду. Але тепер води тут не було. Русло Жванчика з часом змістилося на схід. Був побудований новий млин, ближче до села, за три версти від старого млина.
Стариця спочатку перетворилась на мочарі, вкриті кропивою і вербами. Але скоро і болото висохло. Тепер це були непролазні чагарники, у яких ховалися молоді лиси і вили гнізда птахи й вужі. А старий закинутий млин тепер був схожий на кістяк мертвого велета, що застряг у землі, який тепер за багато років вкрився темно-зеленим мохом і диким виноградом. Солом’яний дах згнив і провалився всередину.
До старого млина з боку села вела вузька дорога, яка тепер була більше схожа на лісову стежку. Перед кам’яною будівлею та стежка поступово розширювалася, закінчуючись невеликим подвір’ям.
Саме на цьому дворі, завжди порожньому і безлюдному, з самого обіду стояло кілька коней із сідлами, а ще легка підвода. Коло вибитих воріт непорушно стояв широкоплечий поліцейський у запилених чоботах, при шаблі і з густими сивими вусами. Йому було поставлено завдання нікого не пускати всередину, що він і виконував. Хоча, чесно кажучи, у такому дикому місці і людей ніколи не було. Що робити селянину з Красноставець коло старого млина?
Невелика підвода, з пофарбованими зеленими бортами, запряжена міцною гнідою кобилою - то був транспорт з господарства дільничого пристава Лук’яна Семеновича.
Самого пристава ще самого ранку відірвали від сніданку. Лук’ян Семенович цього дуже не любив, але що поробиш - служба є служба. Тож він мусив швиденько закинути у кишеню невеличкий льняний згорток, у який дружина завернула пару варених яєць, зеленої цибулі з городу, шмат хліба зі смальцем, розрізаний і обережно складений між собою. А дома лишень і встиг, що нашвидкуруч випити склянку теплого молока - ось і весь сніданок.
Але коли дільничий пристав разом з парою городових опинився на місці злочину і усе побачив своїми очами, то одразу ж забув про той льняний згорток. Картина виявилась жахливою.
Лук’ян Степанович вже служив не один рік і бачив за свою службу всіляке. Але те, що він побачив ось тут - всередині старого красноставського млина… Це було… Це було щось неправдоподібно жахливе.
Городові хрестилися і важко зітхали.
А сам дільничий пристав побачивши місце злочину своїми очами, майже одразу вийшов на двір, витер хустинкою спітнілу шию і кликнувши одного зі своїх помічників, послав того у село - до свого старого знайомого - красноставського священика отця Нікодима.

Коли через деякий час біля брами священицького дому зупинився вершник при шаблі, отець Нікодим саме у цю годину сидів на зручній широкій лаві під старою вишнею разом зі своїм вихованцем Гожо - чорнявим худеньким хлопчиною років дев’яти і читав уголос казку про хороброго хлопчика Котигорошка.
Гожо, уважно слухав казку про те, як батько відправляє синів орати поле, як їх сестричка несе їм обід у поле і як хитрий Змій підступно чинить каверзи добрим простим людям.
Гожо вже не вперше чув цю казку, але кожного разу у хлопчика завмирає серце від хвилювання, страху і радості, коли врешті решт сміливий Котигорошко долає підступного Змія.
Та цього разу отець Нікодим так і не встиг закінчити своє читання. Побачивши вершника у мундирі і при шаблі, священик замовчав і примруживши очі, уважно став розглядати гостя.
Малий Гожо теж здивовано підняв очі і прослідкував погляд отця Нікодима. А потім, побачивши статного вусатого городового на коні, привітно посміхнувся.
А вже через двадцять хвилин отець Нікодим, лишивши свого вихованця на сусідку Олену - стару трохи згорблену жінку з лагідними сірими очима і м’яким тихим голосом, яка частенько допомагала священику, поспіхом виїхав на своїй легкій бричці до місця пригоди.
Городовий вже встиг коротко розповісти про те, що сталося.
У отця Нікодима одразу ж в голові виникла добра дюжина запитань, але він стримав себе, вирішивши врешті решт, що приїде на місце і сам скоро усе побачить.
- Я дорогу до старого млина знаю, - сказав він посильному, - їдьте вперед , а я вас наздожену.
Городовий, піднімаючи сіру куряву, поскакав вперед. А священик, зручно вмостившись на шкіряному сидінні брички, поїхав слідом.
Вже через півгодини він звернув з дороги і бричка покотила вузькою лісовою дорогою, що вела у бік старого млина.
Дільничий пристав Лук’ян Семенович зустрів отця Нікодима перед зламаними ворітьми. Погляд маленьких блакитних очей дільничого пристава був розгублений - так здалося священику, коли він, зіскочив зі своєї брички і потягнувся, немов кіт.
Вони були майже ровесники. Познайомились одразу після того, як отець Нікодим отримав місце служіння у Красноставцях. Тоді Лук’ян Семенович служив звичайним городовим в Оринині. Але вже скоро, завдяки природній кмітливості, невтомній енергійності немов у мисливської собаки, а може ще тому, що саме тоді одружився на дочці заможного орининського купця Яна Пʼясецького, який тримав крамниці у Городку і самому Кам’янці. Ставши дільничим приставом, здається, він зовсім не змінився. Все той самий мисливський собака, який мало думає, але швидко біжить по сліду. Ось хіба що мундир тепер трошки став замалий на животі.
Усі знали, що дружина Лук’яна Семеновича - повненька молодиця, з кругленькими щічками, повними червоними вустами і немов завжди сонними великими очима, кожного ранку, цілуючи і перехрестивши чоловіка перед службою, передає йому пакунок з обідом - котлета чи приріз вареної підчеревини між шматками хліба і зелені пір’я цибулі, які Лук’ян Семенович особливо любив. Він здобрював цибулею усі страви - і рибну юшку, і борщ, і вареники з вишнями, і навіть макові пироги.
Познайомились священик і Лук’ян Семенович одної сніжної зимової ночі, під час тої гучної і страшної справи про втоплену відьму. Тоді отець Нікодим - зовсім ще молодий священик, дуже допоміг молодому городовому.
Спочатку Лук’яну Семеновичу не дуже припав до душі стрункий худорлявий піп з темною короткою борідкою і уважними зеленими очима. І ці стримані манери - отець Нікодим не був схожий на звичайних священнослужителів.
- Столична штучка, - подумав тоді поліціянт.
- А ще, бачу, любить пхати свого носа у чужі справи.
Але коли та моторошна загадкова справа про втоплену відьму, яка здавалась неможливою до розкриття, бо сама нечиста сила там була замішана, за допомогою отця Нікодима поступово розгорнулась перед очима молодого служителя закону, немов газета, ось тоді Лук’ян Семенович змінив своє ставлення до священика. От тоді поліціянт зрозумів, що то що йому здавалось гонором і пихатістю - було лише скромністю і стриманою спокійною вдачею. А те, що Лук’ян Семенович вважав бажанням запхати носа у чужі справи - всього лише невтомною допитливістю і бажанням розібратись у загадках своїм розумом.
З тої пори, коли поліціянт бував по справам служби у Красноставцях - він завжди намагався знайти час і заїхати у гості до отця Нікодима.
Інколи, при особливо важких і загадкових справах, навіть запрошував священика до місця події чи просто питав поради. Він знав, що отець Нікодим ніколи не відмовить, а кмітливість священика завжди буде доречною. А головне Лук’ян Семенович знав, що сам отець Нікодим страх, як любить усілякі загадки і заплутані справи.
Але цього разу усе було трохи інакше.
Почувши гуркіт брички отця Нікодима, Лук’ян Семенович вийшов назустріч. І ця обставина не пройшла повз священика. Отець Нікодим одразу ж зрозумів, що цього разу справа серйозна.
- Добре що ви приїхали, - сказав дільничий пристав, витираючи хусточкою краплі поту на чолі і шиї.
Вони привіталися і Лук’ян Семенович відвів за лікоть священика трохи в сторону. Він заговорив тихим голосом, прихилившись до обличчя отця Нікодима.
- Справа тут кепська, скажу одразу.
Отець Нікодим нахмурився, але мовчав і слухав.
- Ви, отче, зараз самі усе побачите. Вас я запросив приїхати, щоб ви сказали як експерт - що це?
- Як експерт? - перепитав отець Нікодим.
- Так. Бо усе це дуже схоже на… Ні! Ви краще самі подивіться і скажіть мені свої висновки, бо у мене вже голова болить від усіх цих думок.
Отець Нікодим був здивований і заінтригований словами досвідченого поліціянта. Що ж могло там такого статися, що дільничий пристав, який багато усього бачив, так, раптом, розхвилювався.
- Ось, прошу, отче, сюди, - Лук’ян Семенович повернувся і вказав на широкий темний вхід до млина.
Коли отець Нікодим зайшов під кам’яне склепіння, то одразу ж відчув запах. Запах смерті. З сонячної днини тут, у кам’яному мішку, давалось царювали вічні сутінки. Але вже швидко очі призвичаїлися. Невеликі вікна, що виходили на південь, пропускали всередину приміщення косі промені світла, які розрізали куряву немов ножі.
Доволі велике приміщення млина було захаращене залишками механізму - розбиті шестерні, вирвані зі своїх місць валниці і кізлини. Під однією зі стін догнивали залишки прямокутного столу і дві довгі лавки. Ліворуч знаходилась широка драбина, яка вела на відкритий другий поверх, складений із балок і дощок. А правіше, ближче до жорен, із землі стирчали кілька довгих дерев’яних жердин, які були напевно залишками давно вже зруйнованого перестінку.
І ось саме на цих жердинах - загострених і на вигляд міцних, висіло тіло людини. Це було схоже на те, немов хтось насадив велетенського метелика на шило чи голку.
Тіло, проколоте наскрізь висіло на двох жердинах, на висоті приблизно шести ліктів. Кінці жердин пройшли через спину і вийшли через груди і живіт. Голова була відкинута назад і один з сонячних променів з вікна торкався білого обличчя і здавалось, що обличчя світиться у сутінках старого млина. Руки мерця були розведені, немов нещасний намагався злетіти зі тих жердин, але так і не зміг цього зробити.
Отець Нікодим одразу ж впізнав покійника. Це був Стефан Потороцький - прийомний син кочубіївського поміщика Яна Потороцького. Біла льняна сорочка, уся в бурих плямах крові, сап’янові чоботи темно-зеленого кольору, вкриті товстим шаром куряви. А ще отцю Нікодиму кинулась у очі золота каблучка на вказівному пальці лівої руки, яка виблискувала червоним рубіном у сонячному промені.
Священик перехрестився і пошепки прочитав коротку молитву за упокій нещасної душі.
Потім повернувся до Лук’яна Семеновича.
- Ви тут нічого не чіпали?
- Ні. Чекав на вас. Ще послав за лікарем - десь має скоро прибути.
Отець Нікодим бачив багато мерців - така вже доля священика - зустрічати людину, коли вона народжується, хрестити її, а згодом проводжати у останню путь. Але вигляд цього молодого панича, якому не було, здається і двадцяти п’яти років, насадженого на жердини…
- Його наче вареника на виделку насадили, - неначе читаючи думки священика, прошепотів дільничий пристав.
- Це ж Стефан Потороцький! Я його добре знаю, - отець Нікодим підійшов ближче, щоб краще усе розгледіти.
Бліде худорляве обличчя вкривала руда щетина. Великі блакитні очі широко розкриті, ніби покійник дуже чомусь здивований.
Отець Нікодим обійшов тіло, потім повільно пішов у бік драбини і нарешті почав підніматися на другий поверх.
- Хто знайшов покійника?
- Хлопчаки пастухи. Пасли отару тут недалеко, бавились у схованки.
- Зрозуміло. Ви підіймались на другий поверх?
- Ні отче. Вас чекав. Я взагалі нікого всередину не пускав. Як побачив усе це…
- Добре. Підіймайтесь сюди, до мене, крикнув з гори священик.
- Що це? - спитав Лук’ян Семенович, коли переводячи подих, опинився на другому поверсі, який більше був схожий на горище.
На сіні лежав легкий сюртук, капелюх, порожня винна пляшка, а ще пістолет і шкіряний мішечок з порохом і набоями.
- Напевно це все - речі покійника. Здається, він тут облаштував собі схованку.
- Що? Виходить, він від когось ховався?
На цю репліку Лук’яна Семеновича отець Нікодим не відповів - лише задумливо погладив кінець бороди.
Він нахилився і уважно почав вивчати місце схованки. Потім обережно узяв двома пальцями пістолет, почав розглядати його, підніс до носа і понюхав. Після цього задумливо шморгнув носом і поклав пістолет на своє місце. Став розглядати круглі темні кулі.
Тим часом діяльний пристав поводив себе зовсім інакше. Спочатку він мовчки спостерігав за діями священика. Згодом дістав з кишені хусточку і з шумом зітхаючи, часто витирав нею червоного спітнілого лоба. Він ходив туди-сюди і було видно, що якась тривожна думка заважає йому. Нарешті не витримав і став тихо говорити:
- Яка ж то нелюдська сила змогла одягнути бідного пана Стефана на ті жердини? Так, ніби хтось підхопив галушку на виделку. Ой боюсь, чи не зробили це розбійники бунтівники. Чи не кармалюкові товариші це витворили. Кажуть, що по нашій Подільській губернії вештається якийсь нелюд, Кам’яним змієм його кличуть. Чи не його рук ця справа? Господи помилуй!
- Не знаю. Не знаю, - не одразу відповів на те священик. Він розклав перед собою на дошках сюртук покійника і перевіряв вміст кишень. Саме у цей момент почувся якийсь шум на дворі.
Отець Нікодим і Лук’ян Семенович переглянулись. Було чути, що там, ззовні, прискакав вершник. Чулися голоси, але звідси неможливо було розібрати, про що саме йде мова.
- Що за гамір? - сказав дільничий пристав, а згодом, підійшовши до драбини, додав голосніше:
- Що там, Яким?
У цей час до млина швидко зайшов один з помічників дільничого пристава. Він косо глянув на тіло, що висіло на жердинах і швидко перехрестився.
- А, це ти, Гнате? Що там?
- Біда, Лук’ян Семенович!
- Що сталося? Говори толком, не тягни куцого за хвоста.
- Ще один мрець! Панського роду! Недалеко від Нового саду посеред поля люди побачили бричку. Кобила зайшла у конюшину. А коли підійшли ближче, то побачили у бричці незнайомого пана з простреленою головою. Я був там - це за дві версти, коротким шляхом у бік Кам’янця.
- Зовсім недалеко від маєтку Потороцьких, - тихо сказав отець Нікодим.
- Що? Господи! - видихнув Лук’ян Семенович, - цього тільки не вистачало.
Дільничий пристав ходив взад і вперед по невеликому майданчику перед старим млином. Після звістки про ще одне вбивство на околицях Красноставець, Лук’ян Семенович не знаходив собі місця. Він рвався до місця нового злочину, але ще тут не усі формальні справи було закінчено. Треба було дочекатись лікаря, треба було зняти тіло, і нарешті отримати офіційний медичний висновок - усе таки загиблий був не останньою людиною у повіті.
Настрою у Лук’яна Семеновича не було зовсім. Думки малювали зовсім безрадісну перспективу доповіді вищому керівництву. Він вже бачив льодяний погляд очей губернатора і чув крик поліцмейстера у свою адресу: не справився з наданою високою довірою на дорученому місці. Допустив організацію зграї заколотників, які вже взялись за вбивства паничів.
- Тепер не ти, Лук’яне, господар у повіті, а Кам’яний змій, який на свій розсуд поміщиків на палі саджає. Так. Дожився ти Лук’яне до самої ручки.
- Господи, Господи! Це напевно нам за гріхи наші, - вже майже не плакав дільничий пристав.
- І де чорти носять того Прокопа Прокоповича?! Мені вже їхати треба!
Прокоп Прокопович був орининським лікарем - невисоким повненьким чоловіком вже доволі похилого віку, з невеличкою круглою лисою головою, облямованою рідким сивим волосся над маленькими вухами. В руках Прокоп Прокопович завжди тримав тонку горіхову тростину і старий лікарський шкіряний саквояж. Орининський лікар дуже полюбляв лікер з груші, холодець із хроном. А ще про його до крайності флегматичний темперамент ходили легенди. Люди казали, що якось покликали Прокопа Прокоповича до молодиці, що ось-ось мала народжувати. А коли лікар нарешті приїхав, то вже відбувались хрестини. Звичайно ж, це була байка, але була в ній і краплина правди.
Ось і тепер, за лікарем послали ще раніше, ніж за отцем Нікодимом. Але Прокопа Прокоповича не було ще до цієї пори.
Тим часом священик вже ходив, зігнувшись, на дворі, щось видивляючись серед кропиви і кульбаби. А потім почав досліджувати сліди на землі.
- Що отче, - нервово набиваючи коротку люльку, спитав дільничий пристав, - є у вас якісь міркування? Тут коні вже добре натоптали, ні в біса, прости Господи, не розбереш.
- Ви Лукʼян Семенович їдьте, - задумливо відповів священик, повзаючи ледь не на крачках між кіньми.
- А я дочекаюсь Прокопа Прокоповича. А згодом і до вас приїду разом з ним. Але одне вас попрошу - щоб до мого приїзду ваші молодці не натоптали там і щоб нічого не торкалися. Дуже хотілося б побачити усе у первинному вигляді.
Вже скоро дільничий пристав поїхав, лишивши коло старого млина одного городового для охорони місця злочину. Отець Нікодим ще деякий час ходив на дворі, а згодом знову зайшов у приміщення. Він уважно оглянув кожний куток, а через деякий час вже щось бурмотів собі під ніс. Городовий покручуючи сивого густого вуса лише зиркав з під буцматого лоба на священика і покашлював. Але нічого не говорив і лише повільно ходив вздовж затягнутої темно-зеленим мохом стіни старого млина.
Хвилин через двадцять зі сторони дороги, серед хащів ліщини почувся гуркіт легкого візка.
- Пан лікар нарешті пожалували, - вимовив, посміхаючись у вуса, городовий.
І дійсно, вже скоро на майданчик перед старим млином викотив легкий візок запряжений старою гнідою кобилою. Правив візком сам Прокоп Прокопович.
Зупинивши візок, Прокоп Прокопович ще довго возився зі своїм лікарським саквояжем. Але згодом, ніби щось вирішивши, так і лишив його на візку, скосивши маленькі зелені очі на городового, що стояв коло входу.
Прокоп Прокопович обережно зліз з возу , поправив доволі засалений сюртук зі срібними ґудзиками, потягнувся, солодко крякнувши.
- Добридень, голубчик! - нарешті звернувся він до городового і лагідно посміхнувся, показуючи рівні маленькі зуби. Взагалі у орининського лікаря була така звичка - називати усіх голубчиками.
Саме у цей момент отець Нікодим як раз вийшов на майданчик, почувши гуркіт візку.
- Здастуйте!
Прокоп Прокопович, побачивши священика, поклонився вітаючись. Потім склав руки на повному животику для благословення.
- Благословіть отче!
Священик перехрестив лікаря, потім і собі поклонився у відповідь.
- Лукʼян Семенович не дочекався вас.
- Чого це?
- Кажуть, що на старому камʼянецькому шляху знайдено ще одного небіжчика.
- Оце так!
- Ну добре, показуйте, голубчику, - звернувся лікар до городового, - де це тут тіло?
- Прошу пана лікаря всередину.
Прокоп Прокопович повільно зайшов у приміщення млина.
Через хвилину він визирнув на двір і подивився на священика, який присівши , роздивлявся щось на землі.