Лиськов Руслан - Кам'яний змій. Нові пригоди отця Нікодима., Лиськов Руслан

- Так, витягнув, голубчик. Дуже пощастило тоді тому гренадерові - життєво важливі органи не зачепило. Витягнув, наклав повʼязки. І наступного дня, коли ми османів погнали назад на кораблі, я одразу відправив важкопоранених у госпіталь. І того гренадера також. Більше я його не бачив. Надіюсь, він і до цієї пори десь живе, отримав землю, народив багато діточок. А іноді згадує і про мене у своїх молитвах. От було би добре.
Прокоп Прокопович задумливо посміхнувся.
- А ось бідному пану Стефану не пощастило.
Деякий час усі їхали мовчки. Кожен думав про своє. Аж поки попереду, на одному з пагорбів не побачили маєток Потороцьких.
То була двоповерхова, фарбована у білий колір будівля з двома флігелями, напівкруглими вікнами і камʼяними колонами, які підтримували широкий балкон. Маєток височів над парком і був схожий на засніжену фортецю.
Коли бричка і вершник підʼїхали до широких кованих воріт, їм на зустріч вийшов літній лакей з густими сивими бакенбардами і переляканими очима. Особливо лакей косив одне око на дільничого пристава, який приїхав верхом, у мундирі і при шаблі.
- Шановний, - громовим голосом кликнув лакея Лукʼян Семенович, - чи в дома господиня?
- Так, ваше благородіє, - відповів старий і низько при цьому вклонився.
- Так повідомте пані про наш приїзд. І якомога швидше!
- Прошу вас, панове! Доповім сію ж мить!
Старий лакей засеменив у бік будинку.
Отець Нікодим помітив, як одна з фіранок у вікні другого поверху затріпотіла.
- Он як забігали, - тихо сказав дільничий пристав, коли вони заїхали через ворота і повільно направились у бік невеличкої площі перед входом.
І дійсно, прислуга - лакеї, козачки та інша челядь, немов потривожені таргани, носились між флігелями і господарськими будівлями.
Вже скоро той самий лакей, захеканий і з трохи збуреними сивим чубом, вийшов з дверей і промовив, дико витріщаючись на шаблю дільничого пристава:
- Панове! Пані Мирослава погано себе почуває і просить у вас великодушно вибачення. Але, на жаль, вона не зможе вас прийняти сьогодні.
- Ти що старий, з глузду зʼїхав? - повільно льодяним голосом проказав Лукʼян Семенович.
- Ти що, не зрозумів, хто це приїхав?
- Як не зрозумів, ваше … сіятельство!? Усе… усе ми зрозуміли. Але пані… але пані…
- Послухай-но сюди, шановний! Іди до пані Мирослави і скажи, що справа ДУЖЕ, дуже термінова і важлива. Стосується пана Стефана. Ти мене зрозумів?
Старий лакей ледь не плакав.
- Так, ваше сіятельство! Але…
- Ніяких мені але! Доповісти негайно. Ми чекаємо!
Лакей щез за дверима.
- Господи,- тихо вимовив Платон Платонович, - вона ще не знає, що сталося…
- Пані Мирослава просить вас до гостинної, - голосно вимовив лакей, який раптом зʼявився у дверях, - прошу вас, панство за мною. Пані до вас спуститься.
- Отож бо! - сказав Лукʼян Семенович, поправляючи мундир.
У великій світлій гостинній пахло шкірою і дорогим тютюном. Коло відчиненого вікна на високій підставці стояла клітка з маленькою пташкою зеленувато-оливкового кольору і чорним пірʼячком на крилах, без сумніву чижом. Час від часу пташка заливалась мелодійним переривчастим співом, скошуючи маленьке блискучо чорне око на гостей.
Коло шкіряного величезного дивану темно-брунатного кольору стояли важкий старовинний годинник, який мірно відстукував час. Тут було тихо і затишно.
Деякий час гості мовчки стояли і слухали гіпнотичний звук годинника.
Потім отець Нікодим тихо сказав:
- Вмієте ви, Лукʼяне Семеновиче, переконувати людей.
- О, так! Я, завдяки специфіці своєї служби, людей знаю добре. І знаю, які ключики підібрати до цієї братії.
- Ми прийшли до пані Мирослави з поганими новинами,- промовив лікар, розглядаючи чижа у клітці.
- Так, поганими, - зітхнув пристав, - цей тягар я візьму на себе.
У цей час гримнула вхідні двері. До гостинної зайшов старий лакей, який зустрічав гостей коло воріт. Він важно вклонився. Потім відступив у бік. Слідом за ним зайшла пані Мирослава Потороцька.
Це була висока, струнка, навіть трохи худорлява дівчина, з правильними рисами обличчя. Високий лоб обрамляли каштанові буклі. Карі очі, маленькі як у пташки, уважно і холодно розглядали гостей. Пишне світло-рожеве, майже біле плаття, підкреслювало струнку стать. Тонкі довгі пальці тримали невеличке віяло, яким пані Мирослава час від часу прикривала відкриті плечі і ледь виступаючі гострі ключиці.
Отець Нікодим раніше кілька разів бачив пані Мирославу. На храмовому святі у Кочубієві. Ще раз якось на Великдень, коли до Кочубієва якось приїздив Подільський митрополит. Вона майже не змінилася з тих часів. Можливо лише тепер більше білил і румʼян на витонченому обличчі. Але щось було у ній… спочатку отець Нікодим не міг сказати, що саме. Якась невловима вада у цих здається гарних і гармонійних рисах. Можливо ці підведені темні блискучі очі, гарні, але можливо занадто маленькі. Можливо ось ці прикриті віялом ключиці. Можливо занадто багато білил на молодому красивому обличчі…
- Вітаю вас, панове!
Усі троє повільно повернулися до пані Мирослави і опустили голови у поклоні.
- Чим зобов’язана?
- Вельмишановна пані Мирославо, - почав дільничий, - кріпіться. Ми принесли вам сьогодні погані новини.
Отець Нікодим побачив, як на мить заблистіли льодом очі, пані Мирослави. Йому не хотілося у цю хвилину дивитися на жінку. Хотілось відвести погляд, вийти з кімнати. Але він все ж уважно спостерігав за цією жінкою, пересилюючи себе.
- Ваш бідний брат… Сьогодні його було знайдено вбитим.
Пані Мирослава сперлась рукою на стіл і зачепила вазу з квітами білого бузку. Ваза покотилась і з гуркотом розбилася.
Прокоп Прокопович підскочив до жінки і підтримав її за лікоть.
- Присядьте, будь ласка! Присядьте!
Обличчя пані Мирослави ніби на деякий час скамʼяніло. Здавалось ось-ось вона втратить свідомість.
- Ми висловлюємо вам співчуття від усього серця, - продовжив Лукʼян Семенович.
- Я з боку влади застосував усі важелі впливу, підʼєднав усіх можливих посадових осіб для найшвидшого пошуку винних у цьому злочині.
- Господи Боже мій!
Ці слова немов прорвали греблю. Пані Мирослава опустилась у крісло і закривши обличчя обома руками заревіла, немов маленька дитина.
Лікар обережно гладив її плече, опустившись на коліно. Дільничий пристав говорив якісь банальності, напевно тільки лиш для того, щоб заповнити важкі паузи.
- Це він,- раптом схлипуючи заговорила пані Мирослава.
- Це він убив!
- Хто? - запитав дільничий пристав, швидко переглянувшись з отцем Нікодимом, який увесь цей час лиш мовчки спостерігав з цією сценою.
- Міхал!
- Ви маєте на увазі Міхала Волинського?
- Так!
- Але…
Та у цю мить священик перебив Лукʼяна Семеновича:
- Чому ви, пані Мирославо, так вважаєте? Міхал Волинський був у вас?
- Так! О Господи Боже мій! - жінка заплакала з новою силою. Заскрипіли двері і зʼявилася голова служниці з переляканим обличчям.
- Шановна! Шановна, - сказав дільничий пристав до служниці, - принесіть води!
Через півхвилини вона зайшла до вітальні з карафою і склянками.
- Дякую!
Лукʼян Семенович сам налив води і подав склянку пані Мирославі. Та, схлипуючи, випила і на диво дійсно трохи заспокоїлася.
- Прошу вас, пані Мирославо, розповісти про Міхала Волинського і його візит до вас.
- Він поїхав до Камʼянця! Його треба затримати!
- Не хвилюйтеся за це, - знову випередив отець Нікодим дільничого пристава, який хотів щось сказати, - усі необхідні заходи вже прийняті. Ви розкажіть про візит цього чоловіка. З якою метою він був тут?
- Він приїздив до Стефана... Я відчувала! Я відчувала!
- Випийте ще водички. Ось так.
- Вони разом зі Стефаном служили. А ще у них були якісь давні справи… Я не знаю. Стефан мені нічого не розповідав.
- Коли Міхал приїхав, вони довго про щось розмовляли у кабінеті Стефана. А потім ми разом обідали. Вони говорили, як давні друзі. Здавалось, між ними нічого поганого не було. Але… але я щось відчувала серцем. А згодом… згодом… згодом він поїхав. Так само раптово, як і зʼявився.
- Я бачила, що Стефан був наче сам не свій. У нього руки трусилися! Через деякий час Стефан сів верхи на коня і поскакав… Я намагалася стримати його. Я щось відчувала. А він лише посміхався. І більше не повернувся.
- То його не було кілька днів?
- Так. Але він часто так їхав. Гуляв у Камʼянці чи у своїх товаришів. Господи!… Ми ж прийняли у себе вбивцю!
Отець Нікодим відійшов від пані Мирослави, яка знову почала ридати. Він глянув на дільничого пристава і той одразу зрозумів цей погляд.
- Пані Мирославо!- сказав Лукʼян Семенович.
- Міхал Волинський не є вбивцею вашого бідного брата.
- Що!? Що ви сказали!?
- Так. Його також знайдено мертвим. З простреленою головою коло Нового саду. І судячи з обстеження тіла нашим шановним паном лікарем, - дільничий пристав вказав долонею на Прокопа Прокоповича,- Міхал Волинський був убитий за день до смерті вашого брата.
Пані Мирослава перестала плакати і перелякано дивилася на дільничого пристава.
- Ми вже шукаємо вбивцю. І повірте мені, обовʼязково знайдемо.
Тим часом чутка про смерть господаря швидко розповсюдилася маєтком. Челядь - служниці, кухарки голосили і плакали. Чоловіки лише нахмурено дивилися з під лобу і хрестилися.
Платон Платонович напоїв пані Мирославу заспокійливим і вона мовчи сиділа на мʼякому дивані, втупившись у вікно. Навколо неї крутились служниці і тихо підвивали.
А коли до маєтку нарешті привезли на підводі накрите холстиною тіло пана Стефана, пані Мирослава знову почала схлипувати, застогнала, ніби від болю, але потім лише мовчки сиділа і тупо дивилась кудись вбік.
Отець Нікодим тільки тепер помітив під товстим шаром білил на обличчі пані Мирослави синці.
Темні невеличкі плями на правій вилиці.
Спочатку майже не помітні. Але коли рясні сльози змили частину білил, то для отця Нікодима усе стало очевидним - це точно були синці.
Тим часом Прокоп Прокопович, який до цього часу постійно був коло пані Мирослави, почав збиратись.
Вже на дворі священик підійшов до нього і про щось недовго говорив. Прокоп Прокопович здивовано глянув на нього, навіть трохи відсторонився, але згодом кивнув і тихо щось відповів. Усе це бачив дільничний пристав з того самого великого балкону на другому поверсі.
- Щось він вже дізнався, - подумав про себе Лукʼян Семенович, дивлячись як отець Нікодим прощається з лікарем, - це дуже добре. Це дуже добре…
Тим часом Прокоп Прокопович відкланявся. Він сів на віз, поклав поруч свій саквояж і поїхав разом з одним із городових. Його місія закінчилася.
Лукʼян Семенович також почав збиратися їхати. У нього ще були на сьогодні справи.
Але отець Нікодим підійшов і попросив його затриматись ще трошки.
- Щось надумали? - спитав дільничий пристав тихо.
- Бачив, як ви тут скрізь ходили. Навіть до хлівів зазирали. Челядь розпитували. Натрапили на слід? Відчуваю, що ви, отче вже щось, вибачте старого товариша за це слово, винюхали. Так?
Отець Нікодим дійсно, поки був гамір коло тіла покійного господаря, встиг обійти маєток, зазирнути до господарських будівель. Слуги боялися мундиру дільничого пристава, особливо шаблі, яка висіла на боці. А ось на чорний скромний підрясник священика ніхто уваги не звертав. Хіба що кланялись і просили благословення у молодого красноставського попа.
Особливо отець Нікодим затримався у конюшні. І якби саме у той момент його побачив дільничий пристав, він би помітив незвичний блиск у очах допитливого священика.
Отець Нікодим хотів переговорити з тим самим старим лакеєм, який тепер сидів на лавці коло кухонь і тихо плакав.
- Є ще одне питання до того старого, який нас зустрів. Прошу вас пройти зі мною. Це не займе багато часу.
Коли вони підійшли до старого лакею, той підняв червоні заплакані очі і повільно піднявся.
- На все воля Божа, - лагідно сказав отець Нікодим.
Старий лише важко зітхнув на ці слова.
- Пан Стефан напевно виріс у вас на очах.
- О так, отче. Я його маленького на руках носив. Він зовсім спати не хотів. Він для усіх нас був як рідний синочок. Яке горе!
- Скажіть, шановний. Чи був ваш господар шульгою?
- Так! Він ще з дитинства усе робив лівою рукою. Намагалися його перевчити, але куди там!
- Це про що ви питали? До чого тут шульга? - говорив Лукʼян Семенович, коли вони вже прямували назад.
- Ви щось взнали? Отче, поясніть мені усе, бо у мене вже голова кругом. Все змішалося - убитий господар, і його смерть, схожа на якийсь таємний сатанинський ритуал. Пан Міхал з кулею в голові і заколотники, які нічого цінного не взяли у покійника. Дві смерті, які явно повʼязані, але не зрозуміло чим. А ще дивні питання про ліву руку пана Стефана…Поясніть мені, бо я, здається, скоро зʼїду з глузду.
Отець Нікодим зморено, але задоволено посміхнувся.
- Трохи терпіння і скоро ви усе взнаєте.
- То у вас дійсно є якісь ідеї? Ви знаєте вбивцю? Заколотники? Камʼяний змій? Отче! Ми з вами старі товариші і я можу собі дозволити бути з вами відвертим ніби з самим собою. Я знаю - усе те, що між нами - так і залишиться. Тут моя репутація, моя майбутня карʼєра. Бо дуже схоже, що ця справа - справа державного значення.
Священик потиснув плечима.
- Не думаю, що усе так вже серйозно… Ось я б хотів дещо запитати у пані Мирослави. Є одне важливе питання… Але усе це горе… Не знаю. Словом… Приїздіть сьогодні до мене на вечерю і усе з вами обміркуємо.
- Гаразд!- сказав Лукʼян Семенович, ляснувши долонями себе по лампасам. Але мені ще потрібно сьогодні бути в Оринині - треба доставити тіло пана Міхала Волинського. Буду пізно.
- Добре, Лукʼяне Семеновиче. Я буду вас чекати. Буде у мене ще трохи часу поміркувати над усім цим.

Теплий травневий вечір, сповнений весняних ароматів опустився на втомлені Красноставці. Перші зорі вже виблискували у безхмарному прозорому небі. Десь на ставках жаби виводити свої серенади, та цей вереск зовсім не подразнював вуха. Він був мʼяким і гармонійним, його ніби і не було зовсім.
У цей вечірній час усі люди вже повернулися додому і умивши руки і обличчя, відпочивали під вишневим і яблуневим цвітом коло хат, чекаючи вечері. Сходив бульбашками окріп під вареники, шкварчала на великій пательні яєчня, щедро притрушена молодою зеленою цибулею, сир змішувався зі сметаною, смалець і шкварки мастилися на хліб, доварювався густий куліш, наливалося у глечик ще тепле свіже молоко… Словом, люди після важкої денної праці відпочивали і набиралися сил на день майбутній.
Отець Нікодим разом з дільничним приставом Лукʼяном Семеновичем і собі сиділи за обіднім столом під кривою білою вишнею. Маленький Гожо, вже повечеряв і бавився з деревʼяним коником на розстеленій прямо на траві коло обіднього столу клаптиковій ковдрі.
На столі перед священиком і дільничним приставом парував невеликий мідний німецький самовар. Поруч на тарілці лежав білий хліб, масло і минулорічне грушеве варення.
Отець Нікодим знав, що Лукʼян Семенович дуже полюбляє це варення, тож спеціально для нього дістав накритий вощеним папером глечик з комори.
Отець Нікодим тихо розповідав, а Лукʼян Семенович все більше слухав, відкривши рота і навіть не помічаючи, що пів глечика варення він вже встиг як то кажуть закинути за драбину.
Він не міг повірити в усе те, що говорив отець Нікодим. Але священик приводив такі незаперечні і прості аргументи, докази, що не залишалося нічого, окрім як слухати і погоджуватися.
- Коли я побачив тіло Стефана Потороцького, - говорив отець Нікодим, вдивляючись у густі сутінки і чорно-синє, чорнильне небо коло виднокраю, - як він помер, я одразу зрозумів - щось тут не так. Він був насаджений на ті жердини, немов метелик на спицю. Якщо це зробили зловмисники, бунтівники… просто хтось роду людського, то яка сила для цього була потрібна? Як це хтось міг зробити?
- І коли я піднявся на другий поверх того старого млина - все одразу стало на свої місця. На другому поверсі Стефан Потороцький чомусь влаштував собі схованку. Усі ті речі, пляшки. Так! Особливо випита пляшка від міцного… Він переховувався у старому млині, пив і ось один невірний крок на другому поверсі який і привів до смерті. Стефан Потороцький просто впав з другого поверху і полетів прямо на ті гострі жердини.
- Що він там робив і чому влаштував собі схованку я розповім вам трошки пізніше. А тепер буду розповідати усе по черзі.
- А ось що стосується пана Міхала. Тут усе стало зрозуміло, по-перше, завдяки нашому шановному Прокопу Прокоповичу. Коли він після обстеження сказав, що помер Міхал Волинський раніше пана Стефана, а ще коли я побачив кулю, якою було вбито пана Міхала… Памʼятаєте пістолет, який м знайшли на другому поверсі старого млина?
- Так! Звичайно памʼятаю!
- Так ось, саме цим пістолетом і було вбито Міхала Волинського, коли той їхав до Камʼянця. Їхав з маєтку Потороцьких. Ось так Стефан Потороцький побажав своєму колишньому товаришу по службі щасливої дороги.
- Тобто ви, отче, вважаєте, що це пан Стефан вбив Міхала Волинського?!
- Без сумніву. Це підтверджує знайдена куля, що застрягла у кареті пана Міхала і знайдений пістолет у речах Стефана Волинського. А ще постріл с такого боку, як було зручно стріляти лише шульзі. Згадайте!
- Усе було так. Міхал Волинський приїхав до маєтку Потороцьких. Він зустрівся з колишнім товаришем по службі. Спочатку усе в них було добре, але в один момент там щось сталося. Міхал Волинський чомусь раптово вирушив у дорогу. Та йому не судилося доїхати до місця призначення. Стефан Потороцький скочив на свого вороного коня і пустився у погоню. Він наздогнав пана Міхала десь коло Нового саду і пустив тому кулю у голову.
- Але потім щось пішло не так. Чи то кінь Стефана Потороцького перелякався пострілу, чи ще щось сталося, але після вбивства, пан Стефан лишився без коня. Мені здається, що той вороний досі десь бродить полями чи лісом… я впевнений - найближчим часом він знайдеться. У маєтку Потороцьких коника немає - я спеціально визнавав на цей рахунок, заходив до конюшні, ну ви самі напевно бачили. І коли ми їхали до маєтку… Мені здалося, що я сам бачив у чагарнику морду вороного коня. Але це вже лише здогадки…
- Так ось, пан Стефан лишився без коня. Напевно і сам перелякався, зрозумів, що саме він зробив. Кинувся ховатись. Дістався до старого млина і став чекати. А потім побачив хлопчаків пастушків. Ось одного і послав у маєток, щоб хлопчина переказав приїхати вірному козачку пана Стефана- Грицьку. Хлопчині років шістнадцяти. Але коли козачок приїхав до свого пана - той вже висів на жердинах холодний. Хлопчина перелякався і втік, нікому нічого не сказавши.
- А як же ви отче взнали про того козачка?!
- По характерним слідам на землі коло старого млина. Такі підкови були лише у коней пана Потороцького. А у маєтку мені лишилось у цьому переконатися, зайшовши на конюшню і розпитавши кого потрібно. А ще побачити сліди, які лишають коні Потороцьких.
- Господи Боже мій! То виходить - то усе були не заколотники, не Кармелюк, не Камʼяний змій, а самі пани між собою почубилися!
- Виходить що саме так. Як люди кажуть: пани як дурні - роблять, що хочуть.
Отець Нікодим зітхнув.
- Лишилося у мене одне лише питання - що саме стало причиною того, що пан Стефан підняв руку на свого колишнього товариша. Ось чому я говорив вам у маєтку, що мені треба дещо спитати у пані Мирослави.
- Але ті синці на правій щоці, які пані Мирослава так намагалась приховати під густим шаром білил. Права щока. Розумієте? Знову шульга! А пан Стефан був шульгою…
- То це він підняв руку на пані Мирославу?!
- Виходить що так. Але чому саме? Через ревнощі? Через ще щось? Тільки сама пані Мирослава відповість на це питання.
- Та, чесно кажучи, у мене не має ні сил, ні бажання тепер питати її по це.
Отець Нікодим знову важко зітхнув і зморено подивився на Лукʼяна Семеновича. Потім посміхнувся.
- Ось такий Камʼяний змій у на виходить. А що з усім цим робити я не знаю. Лише надіюсь на вашу кмітливість і мудрість, Лукʼяне Семеновиче. Але я впевнений - ви доведете цю справу до кінця вже самі.

Малий Гожо, який бавився деревʼяним коником на клаптиковій ковдрі, ніби і не слухав розмову двох дорослих чоловіків. Та коли отець Нікодим закінчив свою розповідь і на деякий час запанувала тиша, хлопчина відклав іграшку, піднявся на ноги.
Він підійшов до отця Нікодима, заліз поруч на лавку і обійнявши руку священика сказав: