Лиськов Руслан - Кам'яний змій. Нові пригоди отця Нікодима., Лиськов Руслан

- Ви це бачили?
- Так, Прокопе Прокоповичу. Я вже тут з добру годину.
- Неймовірно!
Лікар знову щез у сутінках млина. Було чутно, як він вовтузиться коло тіла, кашляє і зітхає.
А згодом він вже крикнув з середини:
- Голубчики, будьте ласкаві, допоможіть мені!
Треба було нарешті зняти мерця із жердин. Робота була неприємна, але необхідна. Городовий, як зайшов всередину - одразу ж побілів. Великі краплини поту виступили на чолі. Він затравлено зиркав то на священика, то на лікаря, але коли побачив, що вони тримаються - і сам здається трохи заспокоївся.
Отець Нікодим і Прокоп Прокопович як могли підбадьорювали служивого. Самі, без його допомоги вони справитись не могли.
- Напевно краще спочатку витягнути жердини із заглиблень, - запропонував священик, що врешті вони і зробили.
Довгі палі з тілом вперлися у стіну і потрохи їх можна було відсунути.
Нарешті покійник опинився на землі. Прокоп Прокопович, висмикнув по черзі жердини з тіла. Городовий цього видовища вже не зміг винести і швидко вибіг з приміщення, притримуючи долонями рота.
- Що скажете, Прокоп Прокопович?
Отець Нікодим чекав висновку спеціаліста.
- А ви, голубчику, бачу як і раніше, усе цікавитесь криміналістикою? Проводите розслідування?
- Скоріше я не люблю загадки. Не люблю, коли питання лишаються без відповідей.
- Я вас розумію, отче. Розумію, - лікар провів долонею по блідому обличчю покійника і закрив йому очі.
- Смерть настала через несумісні з життям пошкодження внутрішніх органів… десь приблизно два дні тому.
- Приблизно два дні? - перепитав отець Нікодим.
- Так. Може і три. Приблизно. Точніше зможу сказати лише після розтину тіла. Ех, який жаль, коли помирає ось така молода людина.
Лікар піднявся на ноги і дістав з кишені м’ятого жилету темну люльку. Став її повільно набивати. Згодом закурив, пускаючи густий ароматний дим. Задумливо зітхнув.
- А я пану Стефану коли він був ще ось такий, - лікар показав люлькою трохи вище коліна, - хворі вуха лікував. Так... І хто ж це міг з ним зробити? Куди котиться світ?…
Прокоп Прокопович знову зітхнув.
Коли врешті решт з усіма формальностями на старому млині було закінчено, священик з лікарем змогли відправитись у бік Нового саду - до місця наступного злочину.
Прокоп Прокопович залишив свого візка на городового, а сам пересів до брички отця Нікодима.
Коли вони виїхали з хащів ліщини і покотили дорогою через поле, отцю Нікодиму здалось, ніби він опинився зовсім у іншому світі.
Тут світило лагідне травневе сонечко, пахло бузком і близьким літом. Весело бриніли голоси бджіл у полях, десь у селі кудахкали кури і ревіла худоба у полі. І ці, такі звичні сільські звуки, проливали такий спокій на серце.
Вже і не вірилось, що кілька хвилин тому священик був у непролазних хащах, у закинутій старезній будівлі у який пахло смертю. І там дійсно була та смерть - неприкрита, жахлива, безповоротна. Напевно так виглядає пекло - не чорти і котли з киплячою смолою, а ось таке чи подібне місце, де поруч знаходиться безглузда смерть і вічний розпад, нескінчений занепад. Місце - де немає надії. Де ось цей молодий чоловік з рудою щетиною - повний сил, повний бажань, радостей, думок, віри - віри не важливо у що, раптом вмирає і з ним вмирає увесь той його світ. І вже для нього немає шляху назад. Не можна все те переграти, змінити…
Отець Нікодим покосився на лікаря, який мирно куняв поруч. Кругленька блискуча голова Прокопа Прокоповича погойдувалася на вибоїнах дороги, але це, здається, не заважало лікарю.
- Ось де характер справжнього стоїка, - подумав священик, - здається, цей чоловʼяга бачив але усе на білому світі і його ніщо не може ні здивувати, ні налякати.
У цей час, ніби відчувши думки отця Нікодима, лікар раптом смикнувся і відкрив очі. Він подивився в усі боки, потім глянув на священика, який правив бричкою, посміхнувся і вмостившись зручніше знову закрив очі.
Вони переїхали деревʼяний мостик через Жванчик і тепер повільно підіймались під гірку. Обіднє сонце вже потрохи обпікало обличчя, але все ще прохолодний свіжий вітерець ніби здмухував теплі промінчики.
Отець Нікодим подумав про свого вихованця Георгія, або Гожо - таке було справжнє циганське імʼя хлопчика. Гожо - значить красунчик. Але священик завжди казав - Георгій, на честь святого Георгія - переможця злого змія. Малий навчився читати і тепер навіть сам міг, узявши журнал чи книгу і сівши на сонечку, вивчати дивний величезний світ. Але Георгій все одно любив коли сам отець Нікодим йому читає. Особливо полюбляв хлопчина народні казки і оповідки. Слухав, відкривши рота і великі оченята його лиш виблискували від здивування і захоплення.
Отець Нікодим почав сам собі посміхатися, згадуючи про це.
Але вже через хвилину він силою волі заставив свої думки повернутися до сьогоднішніх подій. Треба було добре поміркувати, треба було розплутати цей моторошний клубок. І ниточка вже знаходилась в руках отця Нікодима. Він це відчував. Лише тільки кінчик тієї ниточки, але він ухопив його і вже не відпустить.
Місце нової пригоди священик побачив здалеку. Коли вони котили вздовж Нового саду, який знаходився по праву руку, отець Нікодим час від часу підіймався на ноги і втримуючи рівновагу, розглядав місцевість. Він намагався розгледіти потрібне місце і нарешті, здається, щось помітив.
Ліворуч від дороги, серед безкрайніх зелених пагорбів раптом побачив малесенькі темні фігурки. Отець Нікодим потягнув на себе віжці, сповільнюючи коня. Прокоп Прокопович одразу ж прокинувся і солодко позіхнув.
- Що, приїхали?
- Майже. Здається, ми вже близько.
Священик побачив примʼяту конюшину, сліди кінських копит і рівні трохи світліші сліди від коліс чи то підводи, чи то брички, що тягнулися від дороги у бік темних фігурок посеред пагорбів.
Спочатку сліди були ледь помітні, але тепер, придивившись уважніше, отець Нікодим чітко їх бачив.
Священик смикнув за віжці і бричка зʼїхала з дороги, покотивши по полю. Тепер лишалося триматися сліду, який виведе, куди потрібно.
- Чого це ви, голубчику, навпростець подалися?- спитав, зручніше влаштовуючись, лікар.
- Он там попереду, бачите, дільничий пристав зі своїми хлопцями.
- Не бачу. Я, голубчику, сліпий як той кріт. Близько ще більш-менш, а ось далі десяти аршин - усе немов перемішалося. Бачу людей, як дерева - так здається у Біблії?
- Це ви про зцілення Господом нашим сліпого?
- Так, - зітхнув Прокоп Прокопович.
Тим часом бричка священика вже під’їжджала до місця пригоди.
Прямо посеред поля, на пологому схилі пагорба стояла розпряжена чорна легка карета зі шкіряним верхом. Отець Нікодим одразу ж помітив покійника, ноги якого у чорних чоботях на високому каблуці звисали зі сходинок.
Лукʼян Семенович і двоє городових були поруч - ходили навколо місця злочину.
Отець Нікодим звернув увагу, що дільничий пристав виглядав якось поганенько. Піт стікав йому по мʼясистому чолі, мундир коло шиї був розстібнутий на два ґудзики.
Побачивши священика і лікаря, Лукʼян Семенович криво посміхнувся, але посмішка його була неначе гримаса болю.
- Встановили особу померлого? - спитав одразу ж отець Нікодим, зіскочивши з брички.
- Так. Такий собі Міхал Волинський, кодимський поміщик. Колишній прапорщик Житомирського піхотного полку. При ньому були знайдені документи.
Коли отець Нікодим повільно підійшов до карети, то одразу ж відчув солодкувато-нудотний запах мертвого тіла. А ще почув гудіння. То були мухи. Рій мух, який кружляв над мертвим тілом. Обличчя мерця було накрито білою хустинкою.
- Це я накрив, - сказав дільничий пристав, ніби вгадавши думки священика,- ви ж, отче бачите, скільки тут мух.
- Зніміть будь ласка.
- Так, зараз. А ну, Якиме, зніми хустину.
- Без сумніву, смерть настала від ось цього кульового поранення, - тихо сказав Прокоп Прокопович.
Він обережно повернув голову мерця.
- А ось з цього боку куля вийшла назовні.
Отець Нікодим мовчки розглядав худорляве обличчя, обрамлене чорними густими бакенбардами, акуратно підстрижені офіцерські вусики.
Погляд постійно повертався до невеличкого темного отвору у правій скроні, а ще до блідих долонь з довгими тонкими пальцями. На мізинці лівої руки була золота старовинна каблучка з червоним рубіном.
- У коробці під лавою було також знайдена пара пістолетів. Очевидно, покійник не зміг ними скористатися. Напевно напад був блискавичний.
- Прокоп Прокопович, - звернувся отець Нікодим до лікаря, - чи можна встановити час смерті?
- Чому ж ні, голубчику? Зараз розберемося. Але спочатку набʼю люльку. Не бажаєте?
- Отче, нам треба поговорити, - тихо, майже на вухо сказав дільничий пристав священику, - конфіденційно.
- Так. Звичайно.
- Давайте пройдемося он туди, - Лукʼян Семенович узяв священика під лікоть і повів далі у поле, до темних каменів, що виглядали прямо з землі, немов кістки якогось древнього велета. Зграйка пташок з шумом піднялася прямо з під ніг і темною хмаркою полетіла у бік Нового саду.
- Отче, - тихо почав Лукʼян Семенович, - відкрию вам своє серце, як на сповіді. Через усі ці справи - моя репутація, що казати - моя доля висить на тоненькій волосині. Хтось убиває у нашому повіті людей, а я нічого не можу з цим зробити.
- І не просто людей, а … ви усе самі бачите. Спочатку насадили на палі сина місцевого поміщика, а ось тепер і ще одного панича, офіцера знайдено з простреленою головою. Завтра тут вже будуть урядові війська, бо все це пахне бунтом, коліївщиною. А ще ці чутки про Камʼяного змія, який зі своєю зграєю вештається хуторами.
- Тепер у мене уся надія на Бога. Я відчуваю, що самому мені ця темна справа не під силу. Прошу вас, отче, допомогти мені.
- Я вже у відчаї!
Лукʼян Семенович заломив руки і ледь не плакав. Піт стікав по червоному обличчі за комір, немов пристав біг кілька миль .
- Прошу вас не панікувати.
Отець Нікодим намагався говорити якомога спокійніше.
- Ця справа на мою думку не така вже і складна як здається на перший погляд.
- Що?! Не складна?!
- Може у вас вже є якісь думки? Ви знаєте, хто убив? Отче!…
- Є ще деякі питання, які мені треба усвідомити, розібратись до кінця. Запасіться терпінням, Лукʼяне Семеновиче, і з Божою допомого ми в усьому розберемося. Дещо, деякі ниточки у мене вже є, але… запасіться терпінням - скоро ми в усьому розберемося.
- Отче, я буду вдячний вам, я, я…
- Давайте повернемося до місця злочину і послухаємо, що розповість нам пан лікар.
Коли вони повернутись до карети, Прокоп Прокопович вже закінчив попереднє обстеження тіла. Він протягнув дільничному приставу щось невеличке, завернуте у хустину.
- Що це?
- Прошу, це куля, якою було вбито цього чоловіка.
- Де ви її знайшли? - отець Нікодим узяв згорток і обережно розгорнув його.
- Ось тут, на дивані, - вказав лікар на карету.
У хусточці була кругла свинцева кулька, трохи приплюснута з одного боку. Священник підійшов до карети у уважно оглянув її.
- Так! Ось тут вона попала у деревʼяну стійку карети, коли вилетіла наскрізь з голови вбитого. Так і є! - отець Нікодим ніби думав вголос,- вона не пробила стійку, а лише відскочила, надщербивши дерево і впала на диван, поруч з тілом. А сама куля дуже цікава. Дуже цікава!
Отець Нікодим навіть почав посміхатися ніби його слова були чимось кумедними.
Лікар і дільничий пристав уважно дивилися на священика, який затиснувши кулю між пальцями, розглядав її, піднявши ближче до сонця. Потім, повернувся до лікаря, отець Нікодим запитав:
- То що, шановний Прокоп Прокопович, що скажете про час смерті?
Лікар тим часом неспішно витягнув люльку і почав набивати її тютюном.
- На тілі присутні сліди розкладання. Ну запах, хоч і не дуже сильний, ви усі можете чути.
- Зрозуміло, що тепер погода жарка, майже літо на дворі. Але по слідам рани, по стану тканини, однозначно можна сказати, що цей чоловік помер не менше як три доби тому.
- Що?! Три доби?! - Лукʼян Семенович від здивування навіть рота відкрив і подивився на священика.
- То це виходить, що його було вбито ще раніше, ніж Стефана Потороцького?!
- Згідно стану тіла, помер цей нещасний як мінімум за добу, а може і за дві доби до того, як знайшов свою смерть пан Стефан.
- Я нічого не розумію! Господи, у мене голова вже болить від усіх цих ребусів.
- Куля дійсно цікава, - задумливо сказав отець Нікодим, ніби і не чуючи скарг дільничого пристава. Але ось що я вас запитаю, Лукʼяне Семеновичу - куди направлявся цей нещасний? А головне звідки? Що скажете?
Дільничий пристав одразу замовчав і уважно подивився на священика.
- Гм… не знаю. Напевно їхав до Камʼянця - це ж камʼянецька дорога. Старий шлях, але він навіть коротший від нової дороги через Жердя. Правда коли дощі, цією дорогою не проїдеш… Але дощі були ще в кінці квітня…Стоп! Тут маєток Потороцьких зовсім недалеко! Може він гостив у Потороцьких!?
- Пан Стефан також здається був колись офіцером! Так!
Від хвилювання Лукʼян Семенович розчервонівся немов буряк.
- То виходить оцей пан Міхал міг гостювати у пана Стефана, а коли поїхав - їх обох було убито? Господи, я знову нічого не розумію. На мить здається, побачив світло, а згодом знову темрява. Отче, що ви міркуєте з цього приводу? Розсійте ту темряву перед моїми очима! Бачу, ви ніби щось знаєте!
- Давайте розмірковувати разом. Карету з тілом було знайдено серед поля. Тобто цей нещасний звідкись їхав і їхав кудись. Судячи з усього, особливо зі слідів, карета їхала у бік Камʼянця. Так, за десять миль буде поворот. Праворуч дорога поведе на Чортків, а прямо - саме до Камʼянця. Але якщо поміркувати - звідки саме їхав цей нещасний? Назад у нас шлях тільки один - у Красноставці, а саме до маєтку Потороцьких. Не думаєте ж ви, що цей колишній поручик міг гостювати у когось із селян? Отож! А на скільки я знаю - сам покійний пан Стефан також колись служив офіцером. Так що тут усе зрозуміло.
Отець Нікодим говорив спокійно і чітко. Деякий час усі мовчали, ніби перетравлюючи сказані слова. Першим порушив тишу лікар.
- Браво! - весело сказав він,- у ваших словах дійсно є проста і зрозуміла логіка, яку ми напевно не бачили за усіма цими подіями. Але якщо трохи подумати - усе дійсно просто і зрозуміло. Напевно між двома цими злочинами ще є якийсь таємний звʼязок…
- Який можна взнати тільки побувавши у маєтку Потороцьких, - повільно і тихо закінчив за лікаря дільничий пристав.
- Так,- відповів отець Нікодим, - тож в дорогу?
- Так! В дорогу!
Поки дільничий пристав віддавав розпорядження городовим на рахунок тіла і усіх формальних справ, священик тим часом відслужив коротку заупокійну службу над загиблим.
А вже скоро вони відправились у дорогу. До маєтку Потороцьких було зовсім недалеко - може якихось півгодини чи трохи більше. Лікар і священик поїхали бричкою отця Нікодима, а дільничий пристав - верхом.
Він їхав поруч з бричкою і усе думав про пакет з обідом у своїй польовій сумці. З одного боку вже був час для обіду, але з іншого боку - після усього того, що Лукʼян Семенович сьогодні встиг побачити, він був не впевнений, що зможе пообідати. Окрім того треба було запропонувати розділити трапезу і священику з лікарем. І взагалі, як отець Нікодим міг зберегти таку струнку статуру, немов у молодого парубка? Звичайно священики мають більш округлі форми, а красноставський батюшка більше був схожий на молодого семінариста. Хіба що коротка борідка з срібними вкрапленнями на скронях і підборідді натякали на більш солідний вік.
А ось нашому Прокопу Прокоповичу до усіх цих перипетій - все одно. Усівся собі на мʼякому диванчику і вже куняє. Оце у чоловіка міцні нерви.
Тим часом отець Нікодим думав про зовсім інше. Він був зайнятий роздумами про місце їхньої подорожі - маєток Потороцьких. Отець Нікодим добре знав батька нещасного пана Стефана - пана Яна Потороцього. Це був чоловік крутого норову, але веселий і гучний. Там де він зʼявлявся - завжди був шум, галас, сміх, крики. Правда вже років пʼять, як він мешкав не тут, у своєму родовому гнізді. Після одруження з молодою дружиною, пан Ян Потоцький постійно жив десь у Швейцарії і тут ніколи не зʼявлявся. А в маєтку до останнього часу господарювали діти пана Яна - нещасний пан Стефан і його сестра - пані Мирослава. Отець Нікодим згадав цю дівчину - невисоку, струнку, зі світлими, схожими на пшеницю, локонами, які спадали на відкриті вузькі плечі, карі маленькі очі… Ось цими очами пані Мирослава була схожа на свого батька пана Яна Потороцького. Священик звичайно ж був знайомий з молодою поміщицею, правда їх знайомство було більше формальним.
А ось тепер він їхав у маєток з поганими новинами. Що може бути гіршим ніж приносити погані новини?
Священик тихо зітхнув. У цій справі занадто багато трагічних випадків.
Раптом отцю Нікодиму здалося, ніби він щось побачив серед кущів малини, які росли узліссям край дороги. Це було схоже на витягнуту морду вороного коня, яка виглядала серед дерев. Отець Нікодим від несподіванки навіть смикнув віжці, так, що Прокоп Прокопович, який дрімав поруч, смикнувся і відкрив очі.
Але коли священик уважно придивився, там, серед хащів нікого вже не було.
- Що сталося? - спитав Лукʼян Семенович, який їхав верхом поруч з бричкою.
- Мені здалося… Мені здалося, що я щось побачив серед дерев. Напевно привиділось.
Лукʼян Семенович прослідкував за поглядом священика. Але серед кущів нікого не було - лише косі сонячні промені, які просочувались через густу крону і лягали на минулорічне буре листя і довгі вигнуті пагони папороті.
- Що побачили, отче?
- Ні. Здалося напевно..
Ще калька разів священик обернувся, але серед чагарників нікого не було.
Згодом дорога вивела мандрівників на відкриті простори. Усе частіше вони бачили серед пагорбів селян, які працювали у полі. Сонце у безхмарному блакитному небі ніби неохоче тягнулося до західних далеких схилів, але ще було доволі високо. Легкий теплий вітерець ластився немов кішка до обличчя. Травневі пʼянкі аромати стелилися понад пагорбами. Безтурботні ластівки носились десь у цій безкрайній блакиті. Їх не було видно, але добре було чутно веселий вереск тонких пташиних голосів. Для них не було ніякого горя, для них не було смерті, таємниць, підступної хитрості, політики і несправедливості . Для них було ось це нескінченне небо, тепло, сонце, трави і ці пагорби, літо, яке невідворотно наближалось, увесь світ, сповнений радості і щастя.
- Пташки славлять Бога, - думав отець Нікодим. Але думка ця немов короткий подих вітру, зʼявилась і одразу пропала кудись. І знову повернулися роздуми про сьогоднішні жахливі вбивства.
- Ось був у мене колись випадок, - раптом почав розказувати Прокоп Прокопович, який нарешті прокинувся і діставши невеличку срібну плоску пляшечку з внутрішньої кишені зробив кілька коротких ковтків, при цьому задоволено крякнувши.
- Ліки, голубчик,- сказав він лукаво посміхаючись одними очима, коли Лукʼян Семенович здивовано глянув на нього.
- Так ось. Був у мене колись випадок. Ще на початку моєї медичної практики. У ті давні часи я служив полковим лікарем при війську і приймав участь у боях за Кінсбурську фортецю. Ох, кривава тобі була осінь. Турки заблокували Дніпровський лиман і рвалися до фортеці. А ми намагалися тоді просто вижити.
Ядра літали над нашими головами немов бджоли над вуликом. Я вже не знав, чи живий я, чи вже у пеклі - лише кров і страшні рани були у мене перед очима. Я намагався допомагати солдатикам як міг. Щось у мене виходило, а інколи люди помирали у мене на столі. Але часу на оплакування не було - постійно приносили нових поранених. Все змішалося перед очима. Але один випадок я запамʼятав надовго. Як раз в один момент я закінчив ампутацію роздробленої ядром ноги у молоденького офіцерика, бачу - іде між рядами гренадер. Високий, світлоокий, кремезний такий. А у нього в животі стирчить обламаний спис, гострий кінець якого виходить зі спини. Я не розумів, як цей гренадер взагалі міг триматися на ногах. А він тоді й підійшов до операційного столу і ось так зніяковіло посміхаючись говорить мені:
- Вибачте, ваше благородіє, що відволікаю вас від важливих справ, але не могли би ви витягти оце із мене, - і показує на того списа.
Прокоп Прокопович пустив сизу хмару тютюнового диму і задумливо подивився на кінець своєї коротенької вишневої люльки.
- І що, витягли? - здивовано і тихо спитав Лукʼян Семенович.