Veronika J-Smith - Відлуння майбутнього, Veronika J-Smith

   Алекс сидів у залі, напружено стискаючи руки, які лежали на колінах. Навколо панувала легка метушня: люди тихо перемовлялися і вдивлялися у сцену, де ось-ось мало розпочатися оголошення переможців конкурсу «Коронація слова». Серце Алекса билося частіше, ніж зазвичай. Здавалося, що навіть повітря в залі було наелектризоване очікуванням.

   Він оглянув зал – обличчя, що світяться в передчутті, радісні усмішки, легкий нервовий сміх. Для багатьох це був лише приємний захід, можливість оцінити роботи інших. Але для Алекса все це означало набагато більше. Цей конкурс був його шансом вийти з тіні, показати світові свою працю.

   Голос ведучого пролунав у залі, оголошуючи початок церемонії. Алекс напружився, відчувши, як тілом пробігло тремтіння. Він намагався не показувати хвилювання, хоча всередині все вирувало. Руки злегка спітніли, і він витер їх об штани, вдивляючись у сцену. Ще кілька хвилин, і його доля могла змінитися.

  Зал затих, напруга висіла в повітрі. Алекс сидів у третьому ряду, стискаючи долоні на колінах, відчуваючи, як серце стукає швидше з кожною миттю. Глибокий вдих і повільний видих. Знову вдих і видих. Він не чув вступного слова, зізнаючись собі, що хоче розтягнути цю мить якомога довше, бо, стоячи на порозі змін, він боїться їх. Йому страшно почути не своє ім'я, бо тоді до кінця своїх днів він буде картати себе за те, що не повірив у свою значущість, як це було одинадцять років тому.

— І переможцем конкурсу «Коронація слова» цього року стає... — ведучий зробив паузу, відкриваючи конверт. Пауза нависла, подібно до гільйотини. — Стає...

«Ну ж бо, не тягни», — подумки звертався до ведучого Алекс.

— Переможцем конкурсу «Коронація слова» в номінації «Найкращий роман» стає Алекс Алтман!

    Зал вибухнув оплесками, і Алекс на мить завмер, не вірячи своїм вухам. Він відчував, як його ноги стали важкими, але незабаром піднявся, відчуваючи хвилювання і полегшення водночас. Алекс вийшов на сцену з легким хвилюванням, але намагаючись триматися впевнено. Взявши мікрофон, він на мить затримав погляд на залі, усвідомлюючи важливість цього моменту.

— Вибачте, — звернувся він до ведучого, — можу я поглянути на конверт?

— Здається, хтось не вірить у свою перемогу, — сказав ведучий, викликавши сміх у залі. — Будь ласка, переконайтеся в цьому особисто!

«Номінація: Найкращий роман року. Алекс Алтман».

Алекс простягнув конверт ведучому, відчуваючи себе не у своєму тілі.

— Я справді не можу повірити, — усміхнувся він, звертаючись до залу, — навіть прочитавши своє ім'я. Коли я вперше почав писати, чесно кажучи, не був упевнений, що зможу поділитися цим зі світом. Як і багато хто, я боровся із сумнівами, боявся, що мої слова не знайдуть відгуку. Але врешті-решт я зрозумів: творчість – це те, що не можна тримати в собі. Вона має вийти на світ. Але на цьому шляху я був один, мене нікому було підтримати, нікому було підказати, в якому напрямку рухатися. Я був сам на сам зі своєю поразкою, коли поставив на кін свою мрію, долю, життя. І коли я втік, я не відчував себе зрадником, я відчував порожнечу, подаровану відчаєм; моя віра в себе згасла. Але, заплющивши очі, я почув голос дівчини, настільки ж прекрасної і чистої, якою буває мрія кожного з нас у дитинстві. І вона подарувала мені віру. Знайшла слова, забуті мною одного разу, переконавши спробувати востаннє піднятися з колін. Я не спав ні вночі, ні вдень, відбиваючи на клавішах старої друкарської машинки ритм, що заспокоював мене. Я хочу присвятити цю перемогу всім, хто коли-небудь сумнівався в собі, хто думав, що їхні слова недостатньо важливі. Продовжуйте писати, продовжуйте творити, незважаючи ні на що. Я не знаю, чи була ця дівчина плодом моєї уяви, чи реальною, але я вдячний їй за те, що стою зараз перед вами!

***

  Біля книжкового магазинчика «Літературний компас» красувалася табличка:

«Ласкаво просимо на автограф-сесію з Лео Алтманом».

   В оточенні книжкових полиць, за столом, на якому стояли кілька стопок книг, сидів Алекс. За двадцять років його пишна шевелюра поріділа, пофарбувавшись у благородний сріблястий колір. За цей час його життя змінилося, як і світ навколо. Він одружився, став щасливим батьком трьох дітей, а пізніше й дідусем. Також він став знаменитим автором, чиї роботи друкуються і продаються величезними, за його мірками, тиражами. У його соціальних мережах, створених за порадою літературного агента, люди в коментарях під його постами писали вдячні відгуки про те, як круто змінив їхнє життя написаний ним роман. Читаючи їх, він ловив себе на думці, що шукає одне єдине, від тієї дівчини, як доказ її існування. Але з роками Алекс зрозумів: Алекса привиділася йому. Ще під час огляду будинку, там, на горищі, в купі пилу і брудних ганчірок, він запримітив друкарську машинку, на якій за кілька ночей написав роман, почутий світом. Він, як і раніше, жив у тому будинку, чиї стіни нагадували йому донині про той день. День, коли він розплющив очі, сидячи на веранді рано вранці з чашкою гарячої кави.

— Доброго дня, — привіталася з ним літня жінка, яка тримала за руку маленьку дівчинку.

— Доброго дня, дякую, що прийшли.

— Це вам ДЯКУЮ, — тремтячими руками простягнула вона йому його книгу. — Якби ви знали, що вона означає для мене. Завдяки їй я зараз стою перед вами...