Veronika J-Smith - Відлуння майбутнього, Veronika J-Smith

— У моєму майбутньому ваші роботи дуже цінуються. Кожна книжка – витвір мистецтва... — Алекса не ворухнулася з місця.

— Так уже. Не знаю, що ви там приймаєте і про яке майбутнє ви говорите, але в моєму сьогоденні я нікому на хрін не здався. Дві книжки на самвидаві, що лежать мертвим вантажем, тому підтвердження!

— Навіщо ви так говорите?

— Я кажу, як є! — сам того не бажаючи, Алекс перейшов майже на крик, крик, викликаний не спалахом гніву, а відчаєм, що накопичився за роки. — Скільки разів я намагався пробити глуху стіну, щоб мене помітили! Я викладав свої думки на папір у наївній надії, що вони комусь будуть цікаві. Я підлаштовувався під бажання читачів, під вимоги видавництв, я стукав у ці двері, а мене для них не існувало. Думки не ті, склад не той, сюжет слабенький! І поки я гнався за своєю мрією, стираючи ноги в кров, іншим вистачало лише кроку. Вони виходили в бестселери, перемагали в конкурсах, їхні роботи відзначали в літературних газетах і писали про них статті. Але коли я побачив серед них плагіати, не розуміючи, як інші цього не помічають або помічають і мовчать, зрозумів, що я не зможу закрити свого рота, уподібнившись усім. Єдиним виходом для мене стало зупинитися. І я це зробив. Чому я більше не напишу жодної книги? Тому що мій світ, цей світ, безнадійно прогнив. А я нічого не можу з цим вдіяти, бо це справа рук мільйонів, а не однієї людини.

— Згадайте той день, коли у вашому серці зародилася мрія стати письменником. Те почуття, коли ви закінчили свою першу книжку. Заради чого ви стали творити?

— Вже точно не заради байдужості. Якби я тоді знав, що мої думки, які я намагаюся донести до людей, відкриють мені очі, я б вважав за краще осліпнути. Їм не потрібна глибина, вони звикли до площини, бо так простіше. Живучи в епоху стрімкого розвитку, люди повертаються до первісності. То для кого, скажіть, мені витрачати свій час, якщо за десять років непосильної праці я так ніким і не почутий?

— Ваші слова, ваші думки, ваші історії – вони змінять світ. Не відразу, але з плином часу. Ви навіть не уявляєте, скільки життів зачеплять ваші твори, — Алекса стояла навпроти, спокійна і впевнена, без натяку на сарказм у голосі. Її слова були вимовлені з такою серйозністю, що йому стало не по собі. Він не знав, чи вірити їй, чи просто відкинути все це як марення незнайомки, але її очі були надто ясними, а тон — надто щирим, щоб це можна було просто проігнорувати.

— Ви хоч уявляєте, наскільки безглуздо звучать ваші слова? За такий величезний проміжок часу такий результат... І думаєте, я повірю в те, що в майбутньому мої роботи привернуть увагу? Немає такої професії – письменник. Зараз. І через сто років про нас забудуть. Як я вже казав: у століття розвинених технологій вона, — вказав він на друкарську машинку, — нікому не потрібна. Люди лінуються, їх замінює штучний інтелект; уже зараз за них статті, сценарії, книжки пише саме він. Утім, цілком талановито, хоч і роботи їхні позбавлені душі. Але це не важливо, бо душа давно втратила цінність. Ти запитала, чому я сюди переїхав? Бо цей дім – мій останній притулок, де я можу насолодитися життям, як старий кінь, списаний з перегон.

— І в ту мить, коли я зрозумів, що мій світ руйнується подібно до кришталю, я взяв бетон і став будувати стіну від чужих поглядів, чужої думки, — Алекса цитувала рядки з його недописаного рукопису. — Мене оточувала сірість. У цій сірості я знайшов довгоочікуваний спокій. У мене з'явилося право на власні думки. Я робив, що хотів, і жив як мені подобається. І поступово на холодних стінах з'являлися картини з найкращими моментами життя. Я радів, як дитина, почувши заглушені раніше крики птахів...

— Світ не поганий без людей, коли кожен один одному дозволяє свободу. Тому що вона – те єдине, що робить нас щасливими, — закінчив він за неї, замовкнувши на мить, потім запитав: — Як це можливо?

— У світі немає нічого неможливого, якщо дати шанс йому довести це.

    Він знову замовк, не вірячи почутому. Реальність, у якій він жив, тепер здавалася сном. Земля спливала з-під ніг, серце забилося частіше, і в очах з'явилися відблиски.

«Ти все ще спиш», — говорив він собі. — «Твоя підла підсвідомість грає з тобою в злий жарт. Прокинься, ідіоте, прокинься».

— Отже, у твоєму майбутньому я... — невпевнено говорив він.

— Людина, чиї слова змінили світ.

— Як мені це вдалося?

— Ви дописали роман і подали його на конкурс.

— На який?

— Ви самі все побачите. Мені пора, — сумно посміхнулася вона. — Сподіваюся, мені є куди повертатися. Тільки, будь ласка, допишіть його на цій машинці. Не дарма ж вона вас чекала.

   Вона пройшла повз нього, її кроки були ледь чутні на старій дерев’яній підлозі. Він не встиг навіть запропонувати провести її або поставити хоч одне з безлічі запитань, які накопичилися в його голові. Алекса пішла так само несподівано, як і з’явилася – немов розчинилася в повітрі, залишивши після себе відчуття чогось незрозумілого і важливого. Її слова ще довго звучали луною в тиші кімнати. Вона була немов буря, що залишила після себе порожнечу та надію на краще.

   Алекс перебував у сум'ятті, все ще борючись із внутрішньою недовірою до слів Алекси, але цитовані рядки з його недописаного рукопису не залишали жодного шансу. Він стояв на порозі, дивлячись на друкарську машинку, що лежала на столі, ніби це те єдине, що не давало йому прокинутися.