Veronika J-Smith - Відлуння майбутнього, Veronika J-Smith

    Праворуч від будинку, на стіні, виднілася стара металева вивіска, колись блискуча, тепер іржава і ледь помітна. Під'їзна доріжка, колись, напевно, доглянута, давно була захоплена бур'янами і дрібними чагарниками, які почали проростати між тріщинами асфальту.

     Усередині будинок, незважаючи на запустіння, зберігав дух колишньої величі. У передпокої скрипіли дошки підлоги, а стіни були вкриті вицвілими шпалерами, які місцями відшаровувалися, оголюючи цегляну кладку. Коридор вів до масивних дерев'яних сходів із похиленими поручнями, які загрожували обвалитися за найменшого дотику.

    На кухні стояла стара чавунна плита, вкрита товстим шаром пилу, поруч із нею – дерев'яний стіл із вирізаними на його поверхні глибокими подряпинами, наче колись тут щось намагалися розкрити або розрубати. Висока стеля і старовинна люстра, що висіла криво, доповнювали атмосферу затхлості й затишку водночас

.

— Як бачите, будинок не в найкращому стані. Він потребує капітального ремонту... — сказала рієлторка, бридливо шарахаючись від павутиння.

— Буде чим зайнятися...

     У міру того як Алекс рухався будинком, він відчував, як час ніби застиг у цих стінах. У вітальні, до якої вів коридор, панував морок, немов світло давно уникало цього місця. Потемнілі дерев'яні панелі на стінах надавали кімнаті важкої та задушливої атмосфери. Кутовий камін був покритий кіптявою, а над ним висіло велике дзеркало в різьбленій рамі, скло якого каламутно відбивало навколишній простір. Під дзеркалом стояв старий диван, обтягнутий пошарпаною тканиною, на якому помітно вицвіли плями часу.

— Будинок раніше належав літньому чоловікові, наскільки мені відомо, самотньому, — продовжувала вона, супроводжуючи його. — Достовірно мені про нього практично нічого не відомо. Знаю, що він був журналістом, часто навідувався до психіатричних лікарень, доки сам не збожеволів, оселившись у цьому будинку.

— Він збожеволів до купівлі цього будинку чи після? — запитав Алекс, прямуючи до книжкової полиці.

    На протилежній стіні знаходилася книжкова полиця, яка, здавалося, могла впасти від найменшого дотику. На ній лежали запорошені томи, багато з яких були без обкладинок або в напівзруйнованому стані. Книги виглядали забутими, як і сам будинок.

   Стеля вітальні прикрашала декоративна ліпнина, колись витончена та багата, але тепер вкрита тріщинами і місцями обсипалася. У кутку кімнати стояв масивний старовинний годинник з маятником, який давно зупинився; його стрілки завмерли на позначці опівдні.

— Будинок відносно недавно з'явився в моїй картотеці. Тож уся історія про нього і його мешканців побудована на чутках від моїх колег. Чутки, бо не доведено факт його божевілля. Про це можна судити лише по забитих вікнах.

— Може, він просто боявся, що його обкрадуть?

— Можливо. Але хто додумається шукати наживу в цій дірі?

— Але я ж додумалися купувати будинок у цій глушині.

— І то правда.

     Алекс попрямував до сходів, що вели на другий поверх. Кожна сходинка відгукувалася скрипом, немов протестуючи проти вторгнення. Перила, гладкі й темні, були вкриті дрібними подряпинами і слідами від часу. Нагору вели довгі темні сходи, з боків яких стояли старовинні бронзові свічники, потьмянілі від часу. У слабкому світлі лампи, що проникало через забиті вікна, сходи здавалися такими, які ведуть у невідомість.

   На другому поверсі розташовувалося кілька кімнат. Першою була спальня, де стояло масивне ліжко з важкими дерев'яними стовпами по кутах і пошарпаним балдахіном, що звисав униз. Простирадла, незважаючи на віковий пил, здавалися майже недоторканими, наче хтось міг повернутися сюди будь-якої миті. Біля вікна було старе крісло, обтягнуте оксамитом, і письмовий стіл, завалений старими паперами й чорнильницями.

— У будинку є підвал і горище. Якщо надумаєте залишатися тут надовго, його можна обладнати під ігрову або кінотеатр.

— Навіщо мені кінотеатр у підвалі, якщо я можу подивитися телевізор у вітальні? До речі, тут проведено електрику?

— Так, якщо дроти щури не перегризли, — вона натиснула вимикач, і лампочка, що замиготіла, висвітлила кімнату слабким світлом, підтвердивши її слова. — Здивована.

— Я теж.

    Трохи далі був довгий вузький коридор із кількома дверима. За одними з них ховалося горище. Тут було темно і душно, повітря важким, насиченим запахом старовини та деревини. Кут горища був заставлений коробками, вкритими павутинням, а підлога була всіяна залишками старих газет і поламаних меблів.

— Думаю, проводку все-таки варто поміняти. На мій погляд, будинок не вартий тих грошей, які вам доведеться витратити на його відновлення. Обробка від комах, термітів, від щурів, ремонт проводки, зміцнення фундаменту. Будинку багато років, він тріщить по швах, і якби я була на вашому місці, я б не пропонувала гарненько подумати.

— Що ж у мені такого особливого? — сказав він, сідаючи на крісло в кутку горища.

— Чоловіки вашого віку мають божеволіти від красивих жінок, а не від самотності в напівзруйнованому будинку в гущі лісу.