Veronika J-Smith - Відлуння майбутнього, Veronika J-Smith

— Так ви уявляли собі притулок психопата?

— Серед психопатів теж є генії. Генії віддають перевагу самотності суспільству, тому що...

— ...шум людських голосів заглушає голос диявола, який диктує їм ієрархію нового життя... — закінчив він за неї. — Звідки вам це відомо?

— Читала в одного талановитого автора, Лео Алтмана. Ви теж читали його? — із трепетним очікуванням запитала вона.

— Мабуть, так, раз зміг продовжити фразу.

— І як вам?

— Мабуть, не так цікаво, раз я не можу згадати навіть назву.

  Вона подивилася на нього поглядом, у якому відбивалися докір, нерозуміння та жаль. Ці емоції змінювали одна одну, і під ними Алекс відчував дивне почуття: чи то незручності, чи то сорому.

— І так, ви в моєму домі, але я досі не знаю вашого імені.

— Алекса, — швидко відповіла вона.

Він усміхнувся.

— Мабуть, сама доля привела вас до мене. Мене звати Алекс, — він простягнув їй руку. Алекса відповіла трепетним рукостисканням.

— Ви ж не вірите в долю? — сказала вона, дивлячись йому в очі.

— Чому ви так вирішили? — запитав він з обережністю. Йому здавалося, ніби вона читає його, але він намагався відганяти від себе ці думки.

— Чому ви вирішили переїхати в цей будинок? — спитала Алекса, переходячи з однієї кімнати в іншу, уважно розглядаючи кожну деталь, ніби намагаючись зберегти це в пам’яті.

— Ви вже відповіли на своє запитання раніше.

— Сплячі книжки, — сказала Алекса, проводячи рукою по запорошеним обкладинкам, з обережністю, ніби боялася потривожити їхній спокій. — Люди все частіше забувають, що кожна книжка – це чиєсь прожите життя. У ній є душа, і вони вміють говорити, тільки не кожен здатний їх почути та зрозуміти. А для тих, хто може, їхнє знищення стає особистою трагедією. Проте ніхто не сумує за спаленими сторінками, не влаштовуючи щорічний день жалоби. Але ж саме їм ми зобов'язані тим, ким стаємо...

— Вони наповнюють нас, немов порожню посудину: думками, ідеями, перетворюючи наш безликий світ...

— У всесвіт, — закінчила вона, знову глянувши в його очі, але цього разу в них відбивалася надія.

— Хто ви? — запитав Алекс, спершись об одвірок.

— Багато хто каже, що я не від світу цього. І знаєте що? Я справді вважаю себе іншою. І ця думка не зупиняє мене; навпаки, слугує важелем, що дає мені змогу рухатися вперед, незважаючи на думку інших. Вони мають право висловлювати те, що думають. А я маю право бути тим, ким я є. На землі вісім мільярдів людей, серед них є такі, як я, а отже, я не самотня.

    Алекс нічого не відповів, занурившись у свої думки, поки Алекса продовжувала оглядати будинок, піднявшись на другий поверх. Те, що вона сказала, були його думки, викладені на незакінченому рукописі. І це було більше ніж простий збіг; іноді люди здатні думати однаково, навіть перебуваючи на різних кінцях Землі.

     Алекса зайшла в кабінет. Він був невеликий і затишний, з дерев'яними стінами, що вицвітали від часу. Єдине вікно, розташоване над письмовим столом, пропускало слабке світло, і промені сонця пронизували кімнату крізь щільні штори, залишаючи тіні на старій дубовій підлозі. Стіл був грубо відполірований, з відбитками минулих років – глибокими подряпинами і вицвілими плямами від чорнила. На ньому стояла стопка пожовклих паперів, місцями ще не зворушених. Вона підійшла до нього, взявши кілька паперів і читаючи те, що на них було написано.

— Вибачте, я не запитала дозволу... — сказала вона, відкладаючи папери вбік.

— Нічого страшного, це все одно не моє. Тож можете читати скільки вам заманеться.

   У кутку кабінету стояла шафа з книжками, її полиці прогиналися під вагою старих томів, і здавалося, що їх ніхто не відкривав роками. По стелі вилися тріщини, які виглядали так, ніби будинок намагався розповісти свою власну історію через них. У повітрі відчувався легкий запах вогкості та старих сторінок – він змішувався з ароматом деревини та пилу, створюючи неповторну атмосферу занедбаності, але з відчуттям спокою.

— Вам відомо, хто жив тут до вас? — запитала вона, повертаючись до читання.

— Ні. А вам?

— На жаль... Але схоже, що він любив проводити час за друкарською машинкою. Мабуть, він забрав свою любов із собою...

— Вельми кумедні речі написані, — сказав Алекс, прочитавши невеликий уривок. — Не думаю, що він навмисно їх залишив. Найімовірніше, він помер, і, будучи людиною самотньою, забрати його речі було просто нікому. Або ж його рідним було наплювати.

— Чому ж тоді немає друкарської машинки?

— Вкрали та продали в ломбард, як варіант.

— Невже вам не цікаво було б дізнатися долю людини, яка жила тут до вас? Судячи з кількості книжок і любові до письма, він був людиною духовною. А значить, цікавою особистістю.

— Судячи із забитих вікон і слів ріелтора, він був божевільним.

— Значить, вам все-таки відомо, хто тут жив до вас.