Степан Дідик - Доки смерть не розлучить нас... Назавжди?, Степан Дідик

Мама

Сніжана Петрівна плакала. Майже рік вона не бачила власної квартири, вже й не сподівалась побачить, аж ось вона в рідних стінах. В стінах, що обладнанні поручнями під її потреби. Вона сиділа в інвалідному візку і витирала сльози єдиною рукою, що рухалась.

Катя теж плакала. Їй було одночасно прикро і радісно. Нарешті старенька побачила, що вона не одна в цьому світі. Звісно, довелось їй несолодко. Що має відчувати мати, коли рідний син запроторює її в будинок людей похилого віку?

Крадькома витирав сльози Сергій. Винуватим він себе не відчував, був задоволений, що всі рідні, тепер під одним дахом. Та сльози котились самі по собі. Він взяв за руків’я крісло і повіз матір.

– А зараз мамо, я покажу туалетну кімнату. – Звернувши від вхідних дверей двічі ліворуч, в’їхали в кімнату, яку Сергій зробив об’єднавши туалет і ванну. Вийшло досить просторо і дозволило встановити спеціальну сантехніку для інвалідів.

Взагалі, двокімнатну квартиру Сергій переробив під потреби людини на візку. На стінах змонтував спеціальні поручні, прибрав пороги, встановив нижче вимикачі, звільнив проходи від меблів. Не чіпав лише їх з Катею кімнату.

Грошей, що повернули за невикористані путівки вистачило на необхідний матеріал, а найняти майстрів вже не було за що. Почав робити ремонт самостійно і виявилось, що його руки ростуть з потрібного місця. За два тижні він повністю переобладнав квартиру.

За ці два тижні відбулось ще одна важлива подія Вони розписалися з Катею. Та попри важливість, цей етап в житті молодят ніяк не був відмічений. По дорозі з інституту - Катя з уроків, Сергій з відділу кадрів з наказом про академічну відпустку - зайшли до служби реєстрації цивільного стану і поставили підписи. Тож ні застілля, ні оновлення в соціальних мережах не було. Не було навіть того папірця, путівника де зазначено, що дві стежинки тепер злились в одну, бо що саме свідоцтво можна забрати за кілька днів..

– На кухні теж, все переобладнав так, що зможеш поїсти самостійно. Це на випадок, коли нас не буде вдома. Бо я завтра йду на роботу. В СТО, де батько працював, – продовжив екскурсію по квартирі Сергій.

На СТО пам’ятали Олександра Сергійовича Кісмета, тому погодились взяти сина відомого майстра «Санька золота ручка». Та попередили, що працювати треба на совість, бо платити гроші тільки за те, що колись тут працював батько ніхто не буде.

– Тепер повертаємось в коридор, – турботливо воркував Сергій. – Спробуй рукою поручень, по висоті нормально? От і добре. І їдемо до твоєї кімнати.

В кімнаті стояло лікарняне ліжко, що налаштовувалось в різноманітні форми. Можна було підіймати лише спину, можна ноги, над людиною височів тримач, з якого звисало руків’я, щоб взятись коли підіймаєшся. Ще в шкільні часи Сергій бачив подібне ліжко, коли лежав в лікарні зі зламаною ногою. Тож знайшов в інтернеті беушне, відремонтував, встановив.

– А це переговорний пристрій, – показав рукою на тумбу біля ліжка, на якій лежав білий прилад. – Натискаєш кнопку і ми тебе почуємо у всій квартирі. В кожній кімнаті, в нашій, - притис до себе Катю, – у ванній, на кухні, всюди такі. Тож ми тебе почуємо, а ти нас.

Сніжана Петрівна переводила погляд з Сергія на Катю, з ліжка на тумбу і лиш терла підборіддя. Вона вже не плакала. Очі були сухі, хотіла щось сказати та не могла.

– Ну досить, – Катя відчула стан Сніжани Петрівни. – Дай людині оговтатись. Ми вас залишимо, зробимо чай, а ви поки освоюйтесь. Ледь що, пам’ятайте про ту кнопочку на тумбі. Добре, мамо?

Це МАМО, пролунало невимушено і природно, наче Катя все життя цю жінку називала мамою. Молоді вийшли, старенька покотила по кімнаті, а в повітрі все ще висіло і ширилось, набувало об’єму невеличке слово.

МАМА.

Воно, це слово поселилось у квартирі, і його можна було почути щодня. Особливо ввечері, коли жінки зачинялись у кімнаті Сніжани Петрівни, а до Сергія долинали лиш уривки розмови, і окремі слова.

Сергій злився, бо він зовсім не так уявляв собі медовий місяць. Вечорами не було жодної романтики. Поки Катя робила масаж, примочки та ще якісь лікувальні процедури, Сергій тинявся квартирою. Потім, коли він вже лягав в ліжко чутно було, що жінки про щось розмовляють. Під цей приглушений гомін, що дратував одруженого та водночас самотнього чоловіка, він засинав.

А ранком його будив запах з кухні. Сергій не чув, коли приходила в ліжко Катя, не помічав коли вона прокидалась. Коли б він не прокинувся в кімнаті вже відчувався аромат свіжої кави та ще чогось, що викликало слину, змушувало вибиратись з-під ковдри аби з’ясувати, що ж саме дражнить нюх.

Того ранку ніс, як завжди підказав, що прийшов час прокидатись. Але скинути ковдру не виходило, бо на руці - Сергій відкрив очі - лежала Катя і посміхалась.

– Доброго ранку! Здається, я сьогодні вперше поласую сніданком від мами.

– Але як вона з однією рукою?

– Схоже, що вже двома. Ми з нею ж працювали, вечорами поки дехто сумував через невдале одруження, – стукнула його по носу пальцем.

Боляче не було, та  в очах все одно помокріло.

– Як ти здогадалась? Я ж ні словом. Я розумію, треба.

– Було б про що здогадуватись. Ну добре ходімо подивимось, як там справи на кухні. Може треба допомогти.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍