Лія Тан - Відьомський шабаш , Лія Тан

Глава 9

Веду Сергія до найулюбленішої кімнати у будинку подруги. Це одна з кімнат відпочинку. Люблю цю кімнату, за темні кольори, які гармонійно поєднуються між собою. А ще дуже люблю отой чорний, шкіряний, м’який кут, на якому я часто проводила решти гелловінських ночей. Для мене тут затишно та спокійно.

Входимо у кімнату, я вмикаю білу підсвітку на стелі, і здригаюся від того, що миттєво опиняюся в міцних обіймах, свого привабливого супутника. Він з помітним блиском в очах заглядає мені в очі, й хрипко шепоче.

— Орисю, а твоя подруга має рацію. Я справді, сьогодні ледь наздогнав тебе. Але це мені пощастило, що мої підлеглі зупинили тебе. Бо інакше ми могли б знову не зустрітися.

— Тобто?!! — розгублено кліпаю я, бо справді не зовсім розумію, зміст слів Сергія.

— Пам’ятаєш, вечір Різдва? — ніжно тримаючи мене в обіймах питає чоловік. — Ти неслася мов навіжена, і мало не підрізала мене на перехресті, що при виїзді з міста.

Я моментально напружуюся. Так я пам’ятаю той вечір. І напевно ніколи не зможу забути його. Я розмовляючи телефоном, не слідкувала за засніженою слизькою дорогою. Зрештою я поспішала. Неслася до Поліни, от і проґавила те, що мала зупинитися та пропустити машини. Промчавши через перехрестя, я в бокових дзеркалах бачила джип, який мало не врізався в мене. Я пригальмувала, бо ж великий позашляховик солідно носило по дорозі. Мені тоді здавалося, що ще мить, і машина перевернеться. Я навіть зажмурила очі на кілька хвилин. А коли несміло підняла повіки, то побачила, що машина таки стоїть поперек дороги. Я втішилася, що джип не перевернувся. Кілька хвилин просто сиділа в машині, вагаючись, що робити. Йти до водія, чи втікати від гріха по далі.

Коли ж з машини вийшов кремезний чоловік і рушив до мене, я таки натиснула педаль газу та втекла. Я ще досі пам’ятаю, як вся тремтіла цілий вечір. А про свою пригоду, так і не зважилася розповісти ні дівчатам, ні татові.

Опускаю очі, і несміло зізнаюся.

— Пам’ятаю! — мені так прикро, і зараз дуже соромно перед цим чоловіком. — Я не хотіла. Я ж чекала, доки машина припинить крутитися по слизькій дорозі. А коли побачила, що вийшов водій, я злякалася, що він приб’є мене, тому й втекла. — з мить мовчу, а тоді не сміло підіймаю очі на чоловіка, й майже пошепки питаю. — Це був ти?

— Це був я, Орисю, — зірвано кидає чоловік. — Шкода, що ти втекла... — Я ніяковію під досить відвертим поглядом Сергія. Мені зараз страшенно не зручно перед ним. Доки гризу себе докорами сумління, чоловік порушує паузу, що затягнулася. — Я вичислив тебе наступного дня, коли подивився відео з камер, того перехрестя. Потім дізнався всю інформацію про тебе. Я навіть приїжджав до тебе додому двічі, але тебе не було вдома. Твій батько повідомив, що ти з подругами поїхала в гори. — Сергій зітхає та додає. — А далі закрутилися справи. Я був вимушений збиратися у довгострокове відрядження, от тільки два тижні тому повернувся. — чоловік переводить подих та на емоціях продовжує. — Перепочивши, я взявся стежити за тобою в реальному житті, бо все своє відрядження, я слідкував за тобою в соцмережах...

— Ти хочеш мене покарати? — користуюся паузою Сергія. Мені чомусь страшно. Скидається на те, що цей чоловік шукав мене для того, аби відімстити.

Посмішка Сергія, спантеличує мене.

— Орисю, я закохався в тебе ще тоді, коли шукав на тебе інформацію. Я теж стежив за тобою, але ніяк не міг виловити, ти постійно втікала від мене. І от сьогодні я нарешті наздогнав тебе. І точно не для того, аби покарати. А для того, аби заглянути у твої шикарні очі, і пропасти в них.

Я нервово ковтаю. По правді ошелешена такими зізнаннями. Здається, що це казка, чи може прекрасний сон, але аж ніяк не реальність. Чомусь не вірю, що моя реальність може бути такою фантастичною.

— Сергію... — зірвано шепочу я, й зволоживши вуста зізнаюся. — Мені так часто снився той випадок... Я постійно прокидалася в холодному поту, адже ти кожного разу уві сні погрожував, мене придушити та позбавити водійського посвідчення... — важко зітхавши чесно додаю. — Хоч я жодного разу у сні, так і не бачила твого обличчя, лише чула голос.

Сергій посміхається, а я дивлюся на нього, і відчуваю, як моє серце барабанить в шаленому ритмі.

— Знаєш, моя мила відьмочко, напевно тоді коли я зупинив машину, і вийшов з неї. Мені справді хотілося саме так і зробити. Але згодом, мої бажання змінилися. Я втратив розум від твоєї краси. — відчуваю, як сильні обійми Сергія стають ніжнішими, а його голос звучить з особливим тембром. — Коли ж сьогодні їдучи додому, я побачив тебе на дорозі, не міг повірити своєму щастю, а тим більше, не міг не скористатися таким шансом.

Чоловік нахиляється, і надто чуттєвим поцілунком торкається моїх вуст. Я ж шаленію, від почутого, та від того, що відбувається.

 

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍