Лія Тан - Відьомський шабаш , Лія Тан

Повернувшись у вітальню, кожна з нас іде шукати свого кавалера. Я ж уся напружуюся, адже ніяк не можу знайти Сергія. У натовпі всілякої нечисті, не бачу свого статного панича у мантії. Знаю точно, що ні з ким його не спутаю, але ніде його не бачу.

Невже він образився і пішов?

Раптом мов грім, проймає тіло думка. В тілі моментально стає гаряче. Я ж не хочу аби Сергій йшов від мене. Відчай та страх рвуть душу. У паніці бреду з будинку.

Біля товстої колони на терасі помічаю одиноку чоловічу постать.

Несміло та повільно прямую до чоловіка. Маю сумніви, що це Сергій, але в серці жевріє стільки надії.

Підходжу ближче, але постать стоїть непорушно. Коли зупиняюся в метрі, здригаюся від потужного баса.

— Я гадав ваш відьомський шабаш триватиме до рання?

Нервово ковтаю, адже у цьому красивому голосі впізнаю Сергія. Не встигаю зреагувати, як чоловік обертається. Моментально полонить мене у своїх сильних обіймах, й зірвано шепоче.

— Тебе так довго не було... Я скучив.

Не можу передати, що відчуваю у цей момент, але одне усвідомлюю чітко, я нереально щаслива, що цей чоловік тут. Сльози щастя виступають на очах. Я хрипким від хвилювання голосом, питаю.

— Чому ти тут?

— Бо всередині, без тебе скучно. Ще й всіляка нечисть, мавки й химери чіпляються. А мені лише ти потрібна.

Я крізь сльози вдоволено посміхаюся.

— Сергію, я гадала, що ти втік. — чесно зізнаюся.

— Ти, що? Як ти могла таке подумати? — пильно заглядає мені в очі Сергій. — Я просто вирішив насолодитися осінньою, тихою ніччю. Он, милувався повним місяцем та дивився, чи бува, ти часом на мітлі, не чкурнула від мене.

Я тихенько хихикаю та тулюся до Сергія. І лиш тепер помічаю місяць у повні, який сьогодні особливо великий та красивий.

— Я б від тебе нікуди не полетіла. — пошепки з іронією запевняю. — Я навіть якби уже й кудись зібралася, то точно взяла б тебе з собою.

— Це для мене велика честь, Орисю. — шепоче цілуючи мене Сергій, а тоді несподівано просить. — Давай втечемо звідси світ за очі. Я згоден навіть на мітлі.

Я зітхаю та переповідаю чоловікові прохання Поліни.

Тепер зітхає Сергій, і розчаровано кидає.

— Ну якщо треба, то ми залишимося. Тепер у нас попереду ціле життя.

Я щаслива, що він погодився, та з розумінням поставився до мого прохання.

— Сергію, вже північ, ще якихось три години, і вже тоді зможемо поїхати. А поки ходімо в середину. — тихо прошу.

— Е, красуне, постривай! Хтось казав, що сьогодні крадуть наречених... А оскільки, я вже собі поцупив наречену, то тепер страшенно хочу насолодитися нею, хоча б кілька хвилин. Тому з тебе, моя мила, палкий, гарячий та справжній поцілунок.

— Сергію!!! — обурююся я.

— Без поцілунку, я нікуди не піду. — вперто заявляє чоловік, відверто дивлячись на мене, у світлі фасадного ліхтаря.

Зітхаю і вставши навшпиньки несміло торкаюся вуст свого кавалера, який схоже став моєю долею. І вже за секунди тону, у морі палкої ніжності. Подумки уявляю, як втішиться тато, що я більше не одна. Коли ж Сергій проявляє більше наполегливості, вже не до роздумів. Шалена пристрасть з головою забирає мене у свій полон.

Кінець